Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Бачила я багато жебраків і святих, але такого йогі з таким учнем іще не бачила, — похитала головою жінка.

Чоловік її легенько торкнув себе пальцем по лобі та всміхнувся. Але, коли Лама взявся за їжу, всі вони стали пропонувати йому найкраще, що у них було.

І нарешті, втомлені, сонні та запилюжені, мандрівники прибули на вокзал міста Амбала.

— Ми приїхали сюди у справах одного позову, — сказала дружина хлібороба Кіму. — Ми зупинимося у молодшого брата двоюрідної сестри мого чоловіка. На подвір’ї знайдеться місце для тебе і твого йогі. А що, він… він благословить мене?

— О, святий чоловіче! Жінка із золотим серцем хоче дати нам притулок на ніч. Ця південна країна — країна милосердя. Згадай, як нам допомагали з самого ранку.

Лама, благословляючи жінку, нахилив голову.

— Пускати в будинок молодшого брата моєї двоюрідної сестри всяких марнотратників… — почав чоловік, закидаючи на плече важку бамбукову палицю.

— Молодший брат твоєї двоюрідної сестри досі винен двоюрідному братові мого батька частину грошей, витрачених на весілля дочки, — різко сказала жінка. — Нехай він спише з цього боргу вартість їхнього прожитку. Йогі ж буде просити милостиню.

— Ще б пак, я прошу милостиню для нього, — підтвердив Кім, прагнучи насамперед знайти нічліг для Лами, з тим щоб самому відшукати англійця для Магбуба Алі і звільнитися від родоводу білого жеребця.

— А тепер, — сказав він, коли Лама влаштувався у внутрішньому дворі заможного індуїстського будинку, позаду військового селища, — я ненадовго піду, щоб… щоб… купити на базарі їжі. Не виходь назовні, поки я не повернуся.

— Ти повернешся? Ну ти ж точно повернешся? — старий схопив його за руку. — І ти повернешся в тому ж самому образі? Хіба зараз уже пізно йти шукати Річку?

— Надто пізно і занадто темно. Заспокойся, подумай, як далеко ти вже від’їхав — на цілих сто миль від Лагора.

— Так, а від мого монастиря ще далі. Овва! Світ великий і страшний.

Кім вислизнув назовні й пішов геть. Ніколи ще настільки непомітна фігурка не носила на своїй шиї власну долю і долю десятків тисяч інших людей. Вказівки Магбуба Алі майже не залишали сумнівів у тому, де саме знаходиться будинок англійця; якийсь грум, доправляючи хазяйську двоколку з клубу додому, остаточно його запевнив. Залишалося тільки розшукати самого цього чоловіка, і Кім, прослизнувши через садову огорожу, сховався в буйних заростях трави поблизу веранди. Будинок виблискував вогнями, і слуги рухалися в ньому поміж накритих столів, заставлених квітами, кришталем і сріблом. Незабаром із будинку, мугикаючи якусь мелодію, вийшов англієць, одягнений в чорний костюм і білу сорочку. Було надто темно, щоб розгледіти його обличчя, і Кім, за жебрацьким звичаєм, вирішив випробувати старий виверт.

— Покровителю бідних! — чоловік обернувся на голос. — Магбуб Алі говорить…

— Ха! Що каже Магбуб Алі? — він і не глянув на мовця, тож Кім упевнився, що той знає, про що мова.

— Родовід білого жеребця повністю встановлений.

— Які на те докази? — англієць перейшов до шпалери з троянд уздовж алеї.

— Магбуб Алі дав мені ось цей доказ, — Кім жбурнув у повітря скручений клаптик паперу, і він упав на доріжку поруч із чоловіком, який наступив на нього ногою, побачивши, що з-за рогу виходить садівник. Коли слуга пішов, він підняв папірець, кинув на землю рупію — Кім почув дзвін металу — і покрокував до будинку, жодного разу не оглянувшись. Кім швидко підняв монету; втім, незважаючи на умови свого виховання, він був справжнім ірландцем і вважав срібло найменш важливим елементом усякої гри. Чого він завжди хотів, так це наочно дізнаватися про результати своїх дій; тому, замість того, щоб вислизнути геть, він ліг у траву і поплазував до будинку.

Він побачив — індійські бунгало відкриті з усіх боків — що англієць, повернувшись у розташовану за рогом веранди тісну гардеробну кімнату, що слугувала також і кабінетом, завалену паперами і портфелями, сів читати послання Магбуба Алі. Обличчя його, яскраво освітлене гасовою лампою, змінилося і потемніло, і Кім, як і кожен жебрак, звиклий стежити за виразом облич, зауважив це.

— Вілле! Вілле, любий! — пролунав жіночий голос. — Іди до вітальні. Вони ось-ось приїдуть.

— Вілле! — знову пролунав голос п’ять хвилин по тому. — Він приїхав. Я чую, як солдати їдуть по алеї.

Той вискочив назовні без капелюха, а в цей час біля веранди зупинилося велике ландо, слідом за яким їхали чотири тубільних кавалеристи, і з нього вийшов високий чорнявий чоловік, прямий, як стріла. Попереду йшов молодий офіцер, який люб’язно посміхався. Кім лежав на животі, майже торкаючись високих коліс. Господар і чорнявий незнайомець обмінялися двома фразами.

— Звичайно, сер, — швидко промовив молодий офіцер. — Все має зачекати, якщо справа стосується коня.

— Ми затримаємося не більше, ніж на двадцять хвилин, — сказав Кімів знайомець. — А ви будьте за господаря, забавляйте гостей і всяке таке.

— Звеліть одному із солдатів зачекати, — сказав високий чоловік, і обидва вони пройшли до гардеробної, а ландо поїхало геть. Кім бачив, як їхні голови схилилися над посланням Магбуба Алі, і чув їхні голоси: один — тихий і шанобливий, а інший — рішучий і різкий.

— Ідеться не про тижні, а про дні, мало не про години, — мовив старший. — Я давно вже на це чекав, але оця штука, — він ляснув по записці Магбуба Алі, — вирішує справу. Здається, у вас сьогодні обідає Ґроґан?

— Так, сер, і Маклін теж.

— Чудово. Я сам поговорю з ними. Справа, звичайно, буде повідомлена Раді, але за таких умов, гадаю, ми маємо право діяти негайно. Попередьте Піндську[43] і Пешаварську бригади. Це внесе плутанину в літній графік, але тут уже нічого не поробиш. Ось що виходить, якщо їх відразу ж не провчити гарненько. Восьми тисяч, мабуть, вистачить.

— Як щодо артилерії, сер?

— Я пораджуся з Макліном.

— То, значить, війна?

— Ні, каральна експедиція. Коли тебе зобов’язують дії твого попередника…

— Але, можливо, С.25-й збрехав?

— Він підтверджує донесення іншої особи. По суті, вони ще шість місяців тому показали кігті. Але Девеніш стверджував, що є шанси на мир. Звичайно, вони скористалися цим, щоби зміцнити свої сили. Негайно надішліть ці телеграми — новий шифр, не старий — мій і Вортона[44]. Не думаю, що нам потрібно змушувати дам чекати на нас довше. Усе решту ми обговоримо за післяобідньою сигарою. Я не сумнівався, що так і буде.