Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Він піде до Бенареса? — запитав Лама.

— Звичайно. Інакше навіщо нам їхати в ньому? Заходь, а то залишимося, — кричав Кім.

— Дивіться! — зойкнула амрітсарська дівуля. — Він ніколи не їздив у поїзді. О, дивіться!

— Ні, допоможіть, — промовив хлібороб, простягаючи велику смагляву руку і затягуючи Ламу. — От і добре, батьку.

— Але… але… я сяду на підлозі. Сидіти на лавці суперечить правилам, — говорив Лама. — До того ж у мене від цього ноги судомить.

— Я кажу, — почав лихвар, підтискаючи губи, — що немає жодного праведного закону, якого ми не порушили б через ці по-їзди. Приміром, ось ми сидимо тут із людьми всіх каст і племен.

— Еге, і з найнепристойнішими безсоромницями, — додала його дружина, суплячись на амрітсарську дівицю, що стріляла оченятами молодому найманцеві.

— Я ж казав: треба було нам їхати підводою, — кивнув чоловік, — тоді б ми й грошей трохи зберегли.

— Авжеж, і щоб за дорогу на харчі витратити вдвічі більше заощадженого. Про це вже говорено і переговорено десять тисяч разів!

— Ще б пак, і десятьма тисячами язиків, — пробурчав він.

— Уже якщо нам, бідним жінкам, і поговорити не можна, так нехай нам допоможуть боги! Ох! Він, здається, з тих, що не повинні дивитися на жінку і відповідати їй. — Лама, стримуваний своїми звичаями, не звертав на неї ні найменшої уваги. — А учень теж із таких?

— Ні, матінко, — випалив Кім, — якщо жінка красива, а головне — милосердна до голодного.

— Відповідь жебрака, — сміючись, відказав сикх. — Сама винна, сестро!

Кім благально склав руки.

— Куди ви їдете? — запитала жінка, простягаючи йому половину перепічки, вийнятої із зашурганого згортка.

— До самого Бенареса.

— Ви, мабуть, лицедії? — висловив припущення молодий солдат. — Мо’ покажете нам якісь фокуси, щоби збавити час? Чого цей жовтий чоловік не відповідає?

— Бо він святий, — зверхньо виголосив Кім, — і думає про речі, які для тебе заховані.

— Це можливо. Ми, лудхіанські сикхи, — він розкотисто виголосив ці слова, — не забиваємо собі голови богослів’ям. Ми б’ємося.

— Син брата моєї сестри служить наїк [капралом] у цьому полку, — спокійно мовив ремісник-сикх. — У них там є роти з догрів.

Солдат зиркнув на нього, бо догри — іншої касти, ніж сикхи, а лихвар захихотів.

— Для мене всі однакові, — сказала дівчина з Амрітсара.

— Ще б пак, — уїдливо пирхнула дружина хлібороба.

— Та ні ж, але всі, хто служать урядові зі зброєю в руках, складають, так би мовити, єдине братство. Братство касти — це одне, але крім цього, — вона боязко озирнулась навкруги, — єдність палтана — полку, чи не правда?

— У мене брат у джатському полку, — сказав хлібороб. — Догри — хороші люди.

— Принаймні, сикхи твої дотримувалися такої думки, — промовив солдат, який сидів у кутку, суплячись на старого. — Саме так думали твої сикхи, коли дві наші роти прийшли їм на допомогу в Пірзай-Коталі[41]; вісім афрідійських знамен стирчали тоді на гребені. Ще й трьох місяців відтоді не минуло.

Він розповів про воєнні дії на кордоні, під час яких догрські роти лудхіанських сикхів добре себе показали. Амрітсарська дівуля всміхнулася; вона розуміла, що оповідач прагне її схвалення.

— Ой, леле! — вигукнула дружина хлібороба, коли солдат закінчив. — Значить, їхні села були спалені, а малі діти лишилися без притулку?

— Вони глумилися з наших убитих. Після того як ми, солдати сикхського полку, провчили їх, вони заплатили велику данину. Ось як усе це було… Це Амрітсар, чи що?

— Ага, і тут проколюють наші квитки, — сказав лихвар, нишпорячи у себе за поясом.

Ліхтарі блідли при світлі зорі, коли контролер-метис почав обхід. На Сході, де люди ховають свої квитки по всяких незвичайних місцях, перевірка квитків тягнеться довго. Кім показав свій квиток, і йому веліли виходити.

— Але я їду до Амбали, — засперечався він, — я їду з цим святим чоловіком.

— Можеш їхати хоч у Джаханум, мені то що? Цей квиток тільки до Амрітсара. Пішов геть!

Кім вибухнув зливою сліз, запевняючи, що Лама йому батько і мати, що він, Кім, опора його похилого віку і що Лама помре без його допомоги. Весь вагон напосідався на контролера, щоб той змилувався (особливе красномовство проявив лихвар), але контролер витягнув Кіма на платформу. Лама кліпав очима: він не міг второпати, що відбувається, а Кім іще голосніше ридав за вікном вагона.

— Я дуже бідний. Батько мій помер, мати померла. О люди добрі, якщо я тут залишуся, хто буде доглядати за цим дідом?

— Що… що це таке? — повторював Лама. — Він повинен їхати в Бенарес. Він повинен їхати зі мною разом. Він мій чела. Якщо треба заплатити…

— О, помовч, — прошепотів Кім. — Хіба ми раджі, щоб кидатися добрим сріблом, коли люди навколо такі милосердні?

Амрітсарська дівиця вийшла, захопивши свої клунки, і Кім спрямував на неї уважний погляд. Він знав, що подібні жінки зазвичай щедрі.

— Квиток, маленький квиточечок до Амбали, о володарко сердець! — вона розсміялася. — Невже і ти не милосердна?

— Святий чоловік прийшов із Півночі?

— Він прийшов здалеку, з найдальшої Півночі, з гір, — вигукнув Кім.

— Тепер на Півночі сніг лежить у горах між соснами. Моя матір була родом із Кулу. Візьми собі квиток. Попроси його благословити мене.

— Десять тисяч благословень, — заверещав Кім. — О, свята людино! Жінка подала нам милостиню, жінка із золотим серцем, так що я зможу їхати разом із тобою. Я побіг за квитко-ом.

Дівиця глянула на Ламу, який машинально вийшов на платформу слідом за Кімом. Він нахилив голову, щоб не дивитися на неї, і забурмотів щось по-тибетському, коли вона проходила повз у юрбі.

— Як заробила — так і розпустила, — злісно промовила дружина хлібороба.

— Вона надбала заслугу, — заперечив Лама. — Безсумнівно, це була черниця.

— У одному Амрітсарі тисяч десять таких черниць. Іди назад, старий, а то по-їзд піде без тебе, — прокричав лихвар.

— Вистачило не лише на квиток, але і на трішки їжі, — повідомив Кім, стрибаючи на своє місце. — Тепер їж, святий чоловіче. Дивись! День наступає.

Золоті, рожеві, шафранові, червоні курилися ранкові тумани над пласкими зеленими рівнинами. Увесь багатий Пенджаб відкривався у полиску яскравого сонця. Лама злегка відхилявся назад від мерехтіння телеграфних стовпів.

— Велика швидкість цього потягу, — сказав лихвар із поблажливою усмішкою. — Ми від’їхали від Лагора далі, ніж ти встиг би пройти за два дні. Увечері приїдемо до Амбали.

— Але звідти ще далеко до Бенареса, — втомлено мовив Лама, жуючи запропоновані Кімом перепічки. Усі пасажири порозв’язували свої клунки і взялися снідати. Потім лихвар, хлібороб і солдат натоптали собі люльки і заповнили вагон задушливим, міцним димом; вони спльовували і кашляли з насолодою. Сикх і дружина хлібороба жували листя бетелю,