Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

Але Кім пострибав далі раніше, ніж вона встигла закінчити фразу. Він мчав, ухиляючись від бродячих собак і голодних приятелів.

— Ось як просять ті, хто знає, як це робиться, — гордо заявив він Ламі, який витріщив очі на вміст чашки. — Тепер їж, а я поїм із тобою. Гей, бгішті! — він гукнув водоноса, який поливав кротони біля Музею. — Дай сюди води. Нам, чоловікам, хочеться пити.

— Нам, чоловікам! — розсміявся бгішті. — Чи вистачить на таку парочку одного шкіряного мішка? Ну, пийте, в ім’я Милосердного.

Він пустив тонкий струмінь на руки Кіма, який пив, як тубільці, але Лама вважав за потрібне витягнути чашку зі своїх незліченних бганок і пити, як велить звичай.

— Пардезі [чужинець], — пояснив Кім, після того, як старий вимовив щось незнайомою мовою — вочевидь, благословення. Дуже задоволені, вони разом взялися до їжі й спустошили всю чашку для збору подаяння. Потім Лама, понюхавши табаки з чималої дерев’яної тютюнниці, почав перебирати вервицю і заснув легким старечим сном, поки тінь від Зам-Зами видовжувалася по землі.

Кім побрів до найближчої продавчині тютюну, жвавої молодої мусульманки, і випросив у неї найдешевшу сигару, з тих, які збувають студентам Пенджабського університету, котрі мавпують англійські звичаї. Він закурив, сів під жерлом гармати й, опустивши підборіддя на коліна, почав міркувати. Роздуми його скінчилися тим, що він зірвався з місця і безшумно помчав до дров’яного складу Ніла Рама.

Лама прокинувся в той час, коли в місті вже розпочалося вечірнє життя, засвітили ліхтарі й одягнені в біле клерки і нижчі службовці повиходили з державних установ. Приголомшений, він роззирнувся навколо, але поблизу не було нікого, крім хлопчика-індуса в брудній чалмі й одежі брудно-жовтого кольору. Лама раптово опустив голову на коліна й застогнав.

— Чого це ти? — промовив хлопчик, стаючи перед ним. — Тебе пограбували?

— Мій новий чела, учень, утік від мене, і я не знаю, де він.

— А хто він такий був, твій учень?

— Це був хлопчик, що з’явився до мене на місце померлого у знак винагороди за ту заслугу, яку я придбав, коли он там вклонився Закону, — він вказав на Музей. — Він прийшов до мене вивести мене на дорогу, з якої я збився. Він повів мене в Будинок Чудес і словами своїми спонукав мене насмілитися і заговорити зі Зберігачем священних зображень, так що я отримав розраду і збадьорився. А коли я ослаб від голоду, він просив милостиню за мене, як це робить чела для свого вчителя. Несподівано він був мені посланий, і так само несподівано пішов. Я хотів вчити його Закону по дорозі в Бенарес.

Кіма здивувала ця мова, бо він підслухав бесіду в Музеї і знав, що старий каже правду, а тубільці рідко дозволяють собі таке стосовно незнайомців.

— Але я бачу тепер, що він був посланий недарма. Тому знаю, що знайду Річку, яку шукаю.

— Річку Стріли? — запитав Кім зі зверхньою посмішкою.

— Невже це новий посланець? — вигукнув Лама. — Я нікому не говорив про свої пошуки, крім жерця священних зображень. Хто ти такий?

— Твій чела, — просто відповів Кім, сідаючи навпочіпки. — Зроду не бачив я нікого, схожого на тебе. Я піду з тобою в Бенарес. І ще я думаю, що коли такий старий чоловік, як ти, каже правду першому-ліпшому, значить, він дуже потребує учня.

— Але Річка, Річка Стріли?

— О, про неї я почув, коли ти розмовляв з англійцем. Я лежав біля дверей.

Лама зітхнув.

— Я думав, що ти — дарований мені провідник. Такі речі трапляються іноді, але я недостойний їх. То, значить, ти не знаєш, де Річка?

— Ну, ні, — Кім вимушено розсміявся. — Я йду шукати Бика, Червоного Бика на зеленому полі, який допоможе мені.

Якщо у когось із його приятелів був план, Кім, по-хлопчачому, зараз же вигадував свій власний і, теж по-хлоп’ячому, дійсно думав іноді хвилин по двадцять про батькові пророцтва.

— Допоможе у чому, дитино? — запитав Лама.

— Бог його зна’, але так говорив мені батько. Я чув, як ти розповідав у Будинку Чудес про всі ці незнайомі та дивні місця в горах, а вже якщо такий старий чоловік, настільки… настільки звиклий говорити правду, хоче шукати якусь річку, то я подумав, що і мені потрібно вирушити в дорогу. Якщо нам судилося знайти їх, ми їх знайдемо: ти — свою річку, а я — мого Бика і потужні стовпи і ще щось, про що я забув.

— Не стовпи, а Колесо, від якого я звільнюся, — сказав Лама.

— Це одне і те ж саме. Може, вони зроблять мене царем, — промовив Кім, безтурботно готовий прийняти все на світі.

— По дорозі я навчу тебе інших, кращих бажань, — повчально сказав Лама. — Ходімо в Бенарес.

— Тільки не вночі. Тепер злодії розгулюють. Почекай до ранку.

— Але тут ніде спати, — старий звик до порядку в своєму монастирі та, хоча за правилами завжди спав на землі, все ж вважав за краще дотримуватися пристойності.

— Ми знайдемо хороший нічліг у Кашмірському караван-сараї, — сказав Кім, сміючись над його зніяковінням. — У мене є там приятель. Пішли!

Задушливі, людні базари виблискували вогнями, коли подорожні пробиралися через натовп, у якому змішалися всі племена Північної Індії. Лама рухався, немов уві сні. Він уперше потрапив до великого промислового міста, і його злякав гучний, напханий людьми трамвай із брязкітливими буферами. Ламу то штовхали, то тягли вперед, і зрештою він опинився перед високими ворітьми Кашмірського караван-сараю, обширного квадратного двору навпроти вокзалу, оточеного склепінчастими аркадами, де приставали верблюжі та кінські каравани на зворотному шляху з Середньої Азії. Представники всіх північних племен доглядали за прив’язаними кіньми і змушували верблюдів опускатися на коліна, вантажили і розвантажували тюки та вузли, за допомогою скрипучих важелів черпали з криниці воду для вечері, кидали оберемки трави норовливим зизооким жеребцям, копали ногою похмурих караванних собак, розплачувалися з погоничами верблюдів, наймали нових конюхів, лаялися, кричали, сперечалися і торгувалися. Аркади, до яких вели три-чотири кам’яних сходинки, здавалися тихою пристанню довкола цього бурхливого моря. Більшість їх здали в оренду купцям, подібно до того, як ми здаємо арки віадуків. Проміжки між стовпами були забрані цеглою або дошками, утворюючи кімнати, доступ до яких охороняли важкі дерев’яні двері зі складними висячими замками місцевого штибу. Замкнені двері вказували на те, що власник кімнати відсутній, а зухвалі, іноді дуже зухвалі написи крейдою або фарбою повідомляли, куди він поїхав. Наприклад: «Лутфулла виїхав до Курдистану». А внизу незграбні вірші: «О Аллах, що дозволив вошам оселитися в