Там, за зимою - Ісабель Альєнде

Консепсьйон Монтоя повернулася додому близько першої години, коли сонце немилосердно пряжило, й навіть какаду замовкли у вітті. Жінку не здивувала тиша порожніх вулиць: була година післяобіднього сну, і ті, хто не відпочивали, готувалися до урочистої ходи на честь воскресіння Христа й до великої меси, яку наступного дня мав відправляти отець Беніто у фіолетовому облаченні з білим паском, а не в неохайних джинсах і вишитій у Чічікастенанго[20] поношеній епітрахилі, яку парох одягав у всі інші дні року. Засліплені вуличним світлом, очі жінки не одразу призвичаїлися до півмороку оселі й розгледіли біля дверей скуленого, мов сплячий собака, Андреса. «Що з тобою, хлопче?» — спитала, перш ніж узріла темну цівку на долівці й рану на шиї. Хрипкий зойк вихопився в неї від самісіньких ніг, роздираючи нутрощі. Стара опустилася навколішки: «Андресе, Андресіто», — а тоді згадала раптом про Евелін. Та лежала в іншому кінці кімнати — виставлене на огляд худеньке тіло, кров на обличчі, кров на ногах, кров на подертому бавовняному платтячку. Бабуся поповзла до неї, благаючи Бога, виючи, аби той зглянувся й не забрав онуки. Взяла її за плечі, почала термосити й завважила, що одна рука в нещасної неприродно звисає, пошукала бодай якусь ознаку життя, а коли не знайшла, вийшла надвір, несамовито волаючи до Пресвятої Богородиці.

Першою прибігла якась сусідка, за нею інші жінки. Дві з них силоміць тримали нестямну Консепсьйон, інші тим часом пересвідчилися, що Андресові вже нічим не можна зарадити, а Евелін ще дихала. Послали хлопця на велосипеді повідомити поліцію, й намагалися відживити Евелін, не піднімаючи її через ушкоджену руку, а ще тому, що з її рота й піхви сочилася кров.

Отець Беніто примчав на своєму пікапі раніше за поліцаїв. У халупі було повно людей, які обговорювали подію й намагалися бодай чимось допомогти. Тіло Андреса поклали на стіл, прилаштували, як належить, голову, обмотавши хусткою перерізану шию, обмили вологим ганчір’ям і шукали сорочку, щоб надати хлопцеві пристойнішого вигляду; тим часом інші жінки прикладали Евелін змочені в холодній воді компреси й намагалися розрадити Консепсьйон. Священик збагнув, що вже не вдасться зберегти слідів злочину, затертих і затоптаних сусідами, котрі керувалися добрими намірами; втім, з огляду на недбалість поліції, це не мало жодного значення. Найімовірніше ніякі представники влади не потурбуються цією родиною. Коли парох приїхав, люди шанобливо розступилися, обнадієні, начеб божественні сили, які той представляв, могли скасувати трагедію. Отцеві Беніто вистачило миті, щоб оцінити стан Евелін. Обмотавши її руку ганчіркою, він попросив, аби до його пікапу поклали матрац і щоб жінки підсунули під дівчину ковдру; ті вчотирьох віднесли її на ковдрі й умостили на матраці. Потім священик велів Консепсьйон їхати з ним, а решті — залишатися на місці й чекати поліцаїв на випадок, якщо ті приїдуть.

Бабуся та ще дві жінки поїхали з парохом до розташованого за одинадцять кілометрів від села шпиталю місіонерів-євангелістів, де завжди чергували один чи два лікарі, бо заклад обслуговував кілька навколишніх сіл. Уперше в житті отець Беніто, водій-відчайдух, обережно керував машиною, бо Евелін стогнала на кожному вибої та закруті дороги. Коли приїхали, перенесли дівчину на ковдрі, мов на гамаку, до шпиталю й поклали на ноші. Її оглянула лікарка Нурія Кастель — схильна до агностицизму каталонка, як з’ясував згодом отець Беніто. Ніяка не євангелістка. Тканина правої руки Евелін була ушкоджена; судячи з синців, у неї було поламано кілька ребер, але це, за словами лікарки, мав підтвердити рентген. А ще її били по обличчю, й не виключався забій головного мозку. Дівчина була притомна й розплющувала очі, але бурмотіла якісь нісенітниці, не впізнавала бабусі й не усвідомлювала, хто вона та звідки.

— Що з нею сталося? — спитала каталонка.

— Хтось удерся в їхній дім. Гадаю, вона бачила, як убивали її брата, — озвався отець Беніто.

— Можливо, брата, перед тим, як убити, змусили дивитися, що вони виробляли з нею.

— О, Господи! — парох вдарив кулаком по стіні.

— Обережно, стіни в нашій клініці хисткі, до того ж ми їх щойно побілили. Я огляну дівчину, щоб визначити внутрішні ушкодження, — Нурія Кастель покірливо зітхнула, як того вимагав набутий досвід.

Отець Беніто зателефонував Міріам. Цього разу мусив розповісти їй жорстоку правду й попросив грошей на похорон другого сина й на проводиря, який переправив би Евелін на північ. Дівчинка була в небезпеці, адже банда намагатиметься вбити її, щоб вона не впізнала нападників. Зайшовшись плачем, не в силах змиритися з трагедією, Міріам відповіла, що на похорон Грегоріо мусила взяти гроші з тих, які відклала, щоб, як і обіцяла, оплатити подорож Андресові, коли той закінчить школу. Коштів залишилося небагато, але вона позичить скільки зможе для доньки.

Евелін пробула в шпиталі кілька днів, поки вже могла ковтати фруктові соки та кукурудзяну кашу й через силу пересуватися. Бабуся повернулася додому, бо мусила подбати про похорон Андреса. Отець Беніто з’явився в поліцейському відділку й грубим голосом з іспанським акцентом зажадав копію протоколу про те, що сталося з родиною Ортега, — неодмінно з підписом та офіційною печаткою. Ніхто не потурбувався допитати Евелін, утім це мало допомогло б, бо дівчинка була пригнічена. Священик також попросив у Нурії Кастель копію медичного висновку, який, на його думку, міг знадобитися будь-якої миті. Упродовж цих днів лікарка-каталонка та єзуїт-баск бачилися кілька разів. Вони довго сперечалися про проблеми божественного і, хоча не дійшли згоди, з’ясували, що в питаннях людських сповідують ті самі принципи. «Шкода, що ти священик, Беніто. Такий красень і холостяк, яке марнотратство», — жартувала лікарка між філіжанками кави.

Банда виконала погрозу помститися. «Либонь, зрада Грегоріо була дуже тяжкою, якщо спричинилася до такої покари, хоча, можливо, він просто виявив малодушність чи когось образив», — міркував парох. Він не міг цього знати, бо не був утаємничений у закони злочинного світу.

— Кляті покидьки, — пробурмотів під час однієї з розмов з лікаркою.

— Ці бандити не народилися зіпсованими, Беніто, колись вони були безневинними шмаркачами, але росли в злиднях, у беззаконні, без героїв, яких могли б наслідувати. Ти бачив жебрущих дітлахів? А тих, хто продає голки й пляшки з водою на узбіччях доріг? Або риється в смітниках і спить просто неба разом зі щурами?

— Бачив, Нуріє. Немає нічого такого, чого б я не бачив у цій країні.

— У банді вони принаймні не голодують.

— Це