Там, за зимою - Ісабель Альєнде

щедрої Венесуели почали прибувати сотні, а невдовзі вже тисячі чилійців, до яких долучалися втікачі від брудних воєн, розв’язаних в Аргентині й Уругваї. Дедалі чисельніша колонія біженців з півдня континенту таборилася в певних кварталах, де все — від наїдків до вимови, з якою ці люди говорили іспанською, свідчило про їхнє походження. Комітет допомоги біженцям забезпечив Лусію безплатною кімнатою на півроку й роботою реєстраторкою в престижній клініці пластичної хірургії. Кімнатою й роботою вона користалася не більше чотирьох місяців, бо познайомилася з іншим чилійським вигнанцем, дратівливим соціологом, який дотримувався лівацьких поглядів і марнослів’ям нагадував їй брата. Він був уродливий і ставний, немов тореро, мав довге набріолінене волосся, тонкі пальці й презирливо відкопилені чуттєві губи. І навіть не намагався приховати кепську вдачу й зарозумілість. Минуть роки, і Лусія розгублено згадуватиме його, не тямлячи, як їй надалó закохатися в такого неприємного типа. Єдиним поясненням могло слугувати те, що вона була надто молодою й самотньою. Чоловіка дратувала природна веселість венесуельців, яку він вважав незаперечною ознакою морального занепаду, і йому вдалося переконати Лусію емігрувати разом до Канади, де ніхто не пив за сніданком шампанського й не користався першою-ліпшою нагодою, щоб піти в танок.

У Монреалі Лусію та її неохайного партизана-теоретика з розкритими обіймами зустрів інший комітет добрих людей; їх оселили в помешканні з меблями, кухонним начинням і навіть одягом їхніх розмірів у шафі. Стояв січень, і Лусії здавалося, що холод проник в її кістки назавжди; під шерстяними одяганками вона щулилася й тремтіла, підозрюючи, що справжнє пекло — це не Дантове полум’я, а зима в Монреалі. Перші місяці пережила, шукаючи порятунку в крамницях, автобусах з обігрівом, підземних тунелях, які з’єднували між собою будівлі, на роботі, скрізь, крім оселі, де мешкала зі своїм чоловіком: температура там була нормальною, а атмосфера напруженою.

Травень прийшов з розбуялою весною, а історія революціонера на той час встигла перетворитися на гіперболізовану пригоду. Тобто він не подолав відстані від посольства Гондурасу до літака, маючи на руках документ на виїзд, як гадала Лусія, а пройшов через віллу Грімальді, сумнозвісну катівню, звідки вийшов підірваний фізично й морально, а потім небезпечними гірськими стежками дістався з Чилі до Аргентини, де ледь не став жертвою брудної війни в цій країні. Тож не дивно, що бідолах з таким трагічним минулим мав душевну травму й не міг працювати. На щастя, комітет допомоги вигнанцям чудово розумів його стан і надав кошти, щоб чоловік міг пройти курс психотерапії рідною мовою й мав час написати спогади про свої поневіряння. Лусія ж улаштувалася на дві роботи одразу, бо не вважала, що заслуговує на доброчинність комітету: деякі біженці більше потребували допомоги. Вона працювала по дванадцять годин щодня, а прийшовши додому, куховарила, прибирала, прала й підбадьорювала чоловіка.

Лусія стоїчно терпіла кілька місяців до того вечора, коли, напівмертва, повернулася з роботи до їхнього помешкання — напівтемного, пропахлого затвором і блювотою. Чоловік провів день у ліжку, п’ючи джин у стані депресії, бо застряг на першому розділі своїх спогадів. «Принесла щось їсти? Тут нічого немає, я помираю з голоду», — промимрив майбутній письменник, щойно вона запалила світло. І тоді Лусія нарешті збагнула всю сміховинність цього співжиття. Замовила по телефону піцу й — як і щодня — заходилася робити лад у бедламі, в якому знемагав партизан. Того ж вечора, коли він спав міцним сном після спожитого джину, Лусія спакувала свої речі й тихо вийшла з дому. Вона мала трохи заощаджених грошей і чула, що у Ванкувері починала гараздувати колонія чилійських біженців. Наступного дня жінка сіла в потяг, що повіз її через увесь континент до західного узбережжя.

Лена Мараз провідувала Лусію в Канаді раз на рік, залишаючись у дочки на три-чотири тижні, ніколи не на довше, бо й далі шукала Енріке. З роками її відчайдушні пошуки перетворилися на спосіб життя, ланцюг звичних дій, які жінка побожно виконувала й які надавали сенсу її існуванню. Невдовзі після військового перевороту відкрився Вікаріат солідарності[28] — створена для допомоги переслідуваним та їхнім родинам установа, куди Лена приходила щотижня, але завжди марно. Там вона познайомилася з іншими людьми, котрі опинилися в такій самій ситуації, заприязнилася з церковниками й волонтерами і навчилася діяти в умовах бюрократії горя. Лена, наскільки це було можливо, підтримувала контакт з кардиналом, бо прелат виявився найзанятішою людиною в країні. Уряд неохоче терпів матерів, а ще бабусь, які крокували з пришпиленими до грудей фотографіями своїх дітей та онуків і влаштовували мовчазні пікети поблизу казарм і місць ув’язнення, тримаючи в руках плакати з вимогою справедливості. Ці вперті баби не хотіли второпати, що людей, яких вони вимагали повернути, ніколи не затримували. Вони самі кудись поїхали або й узагалі не існували.

Одного зимового вівторка вдосвіта до оселі Лени Мараз завітав патруль; жінку повідомили, що її син став жертвою нещасного випадку, і назавтра вона може приїхати по нього за вказаною адресою точно о восьмій ранку машиною, габарити якої дозволяють перевезти труну. У Лени підломилися ноги, і вона впала на підлогу. Кілька років чекала бодай якоїсь звістки про Енріке, а коли знайшла його, хоч і мертвого, їй забракло повітря в грудях.

Жінка не наважилася піти до Вікаріату, боячись, що будь-яке втручання може зруйнувати цей єдиний шанс віднайти сина, але припустила, що, можливо, Церква або й особисто кардинал спричинилися до цього чуда. Звернулася до рідної сестри, бо побоялася їхати сама, й вони вдвох у жалобному вбранні поїхали за вказаною адресою. На квадратному подвір’ї, обгородженому підточеним вологою й часом муром, їх зустріли чоловіки, які показали збиту з соснових дощок труну й веліли поховати небіжчика до шостої години вечора. Труна була опечатана. Жінок попередили, що розкривати її суворо заборонено, вручили дозвіл на поховання, який треба було пред’явити на цвинтарі, і дали Лені підписати розписку, де зазначалося, що процедури було дотримано згідно з законом. Їй віддали копію розписки й допомогли поставити труну на винайняту на ринку вантажівку.

Лена не одразу поїхала на цвинтар, як було наказано, а спершу до сестри, чий дім стояв на невеличкому клаптику землі за містом. З допомогою водія сéстри зняли труну з вантажівки, віднесли її до помешкання, поставили на стіл у їдальні, а коли залишилися самі, перерізали металеву стрічку з печаткою. Вони не впізнали тіла; це був не Енріке, хоча в довідці стояло його ім’я. Лену охопили змішані почуття: жах від виду цього юнака й полегкість, бо то був не її син. Вона ще могла плекати