Там, за зимою - Ісабель Альєнде

житті, а він вочевидь тішився ручною працею. Знаряддя лежали кожне на своєму місці на прикріплених до стіни полицях з пробкового дерева; контур кожного був окреслений крейдою, щоб його відсутність одразу кидалася в очі. Порядок був такий же досконалий, як і в коморі, де всяка річ мала своє місце. Хаос у домі створювали лише папери й книжки, що громадились у вітальні та на кухні, хоча, можливо, хаос цей був уявний, а насправді вони лежали впорядковані за якоюсь таємною, відомою тільки Річардові системою. «Цей чоловік, либонь, народився під знаком Діви», — виснувала Лусія.

Підживившись чилійською юшкою, вони вдвох знову вийшли на вулицю, де Річард довго придивлявся до поламаного замка багажника, а Лусія затуляла його чорною парасолькою від повільно падаючого снігу. «Я цього не виправлю, закріплю дротом», — вирішив чоловік. Його руки під одноразовими рукавичками, які Річард напнув, щоб не залишати слідів, посиніли, пальці закоцюбли, проте він працював з точністю хірурга. Через двадцять п’ять хвилин пофарбував у червоний колір фару заднього габаритного вогню, бо пластмаса тріснула від удару; багажник Річард припасував так спритно, що дроту не було видно. Тремтячи від холоду, повернулися в дім, де на них чекала ще тепла кава.

— Дріт витримає поїздку, ти не матимеш проблем, — запевнив Річард Лусію.

— Я? Ні, Річарде. «Лексусом» керуватимеш ти. Я трохи незграбна, а надто коли нервую. Мене може зупинити поліція.

— Тоді нехай Евелін. Я їхатиму попереду на «Субару».

— Евелін не має документів.

— Вона без прав?

— Я вже запитувала її. Вона має права на ім’я іншої особи. Звісно, фальшиві. Нам не слід наражатися на додаткові ризики. Ти керуватимеш «Лексусом», Річарде.

— Чому я?

— Бо ти білий. Жоден поліцай не вимагатиме в тебе документів, навіть якби з багажника стирчала людська нога, а от дві латиноамериканки, які їдуть кудись по снігу, одразу викличуть підозру.

— Якщо Леруа заявили про пропажу автівки, ми матимемо проблеми.

— Навіщо їм заявляти?

— Щоб отримати страховку.

— Що ти таке вигадав, Річарде? Хтось із них — убивця, і останнє, що спаде такій людині на думку, — це звернутися із заявою до поліції.

— А другий чи друга Леруа?

— Ти завжди думаєш про найгірше!

— Мені аж ніяк не подобається перспектива перетинати штат Нью-Йорк на вкраденій машині.

— Мені теж, але ми не маємо вибору.

— Слухай, Лусіє, тобі не спадало на думку, що це Евелін убила ту жінку?

— Ні, Річарде, не спадало, бо твоє припущення безглузде. Гадаєш, бідолашна дівчина здатна вбити бодай муху? І чого вона приїхала б до тебе з жертвою в багажнику?

Річард показав Лусії на мапі дві дороги до озера — одну коротшу, на якій однак стояли пункти оплати дорожнього збору, де міг бути контроль, й іншу, з численними заворотами, але не таким жвавим рухом. Вони обрали другу, плекаючи надію, що снігоприбирачі її розчистили.

Евелін

Мексика

Берто Кабрера, проводир-мексиканець, найнятий, щоб доправити Евелін на північ, призначив своїм підопічним зустріч о восьмій ранку. Коли всі зібралися, мандрівці, взявшись за руки, утворили щільне коло, й проводир проказав молитву. «Ми — прочани Церкви, що не має кордонів. Молимо тебе, Боже, аби ти був нашим небесним заступником, боронив нас від нападників і поліцаїв. Благаємо тебе в ім’я твого сина, Ісуса Назаретянина. І нехай буде так». Усі мовили «амінь», окрім Евелін, яка беззвучно плакала. «Прибережи сльози, Пілар Саравіє, вони тобі ще знадобляться», — порадив Кабрера. Він дав кожному його квиток на автобус, заборонивши перезиратися чи перемовлятися між собою, знайомитися з іншими пасажирами й сідати біля вікна; новачки завжди так чинили, а поліцаї звертали на них увагу. «А ти, мала, їдеш зі мною. Відтепер я твій дядько. Не розтуляй рота, і з таким дурнуватим лицем, як у тебе, ніхто нічого не запідозрить. Уторопала?» Евелін мовчки хитнула головою.

У фургончику пекарні подолали перший відтинок путі, до прикордонного міста Текун Уман[30], відокремленого від Мексики річкою Суч’яте. Рух річкою та мостом, що з’єднував два береги, не припинявся ні на мить. То був проникний кордон. Мексиканська федеральна поліція без особливого запалу намагалася перехоплювати наркотики, зброю й іншу контрабанду, проте не зважала на мігрантів, якщо ті самі не привертали до себе уваги. Налякана квапливою юрбою, дво- і триколісними велосипедами й торохтливими мотоциклами, Евелін учепилася в руку проводиря, який наказав іншим учасникам групи простувати поодинці до готелю «Сервантес». Сам сів з Евелін в одне з місцевих таксі — приладнаний до велосипеда візок під тентом, найпопулярніший у цих краях транспортний засіб; отож невдовзі всі зібралися в скромному придорожньому заїзді, де й заночували.

Уранці Берто Кабрера відвів їх до річки, де вишикувалися човни й збиті з кількох дощок плоти, що трималися на парі пневматичних шин від вантажівки. Так переправлялися всі види краму, худоба й пасажири. Кабрера винайняв два плоти, кожний з яких за допомогою прив’язаної до пояса линви тягнув один хлопець, а веслував, стоячи на плоту, інший з довгим шестом у руці. Менш ніж за десять хвилин вони були вже в Мексиці й автобусом дісталися центру Тапачули[31].

Кабрера пояснив підопічним, що тепер вони опинилися в штаті Чіапас — найнебезпечнішому відтинку для мандрівців, яких не опікає проводир, бо тут люди залежать від бандитів, нападників і військових, які можуть робити з ними все, що заманеться, й відібрати будь-що — від грошей до черевиків. Сховатися від них неможливо, вони знають усі ймовірні криївки, навіть обшукують приватні закутки. А поліцаї — вимагачі: хто не в змозі їм заплатити, того кинуть до в’язничної камери, віддухопелять кийками й депортують. Та найгірші, — застеріг проводир, — цивільні добровольці, які знущаються і катують людей, мовляв, у такий спосіб допомагають властям; це справжні звірі. У Чіапасі люди зникають. Довіряти не можна нікому — ні цивільним, ні представникам влади.

Вони саме проминали цвинтар, самотинне й безгомінне царство смерті, але відколи почулося пахкання готового до відправлення потяга, місцина зненацька ожила: десятки мігрантів ховалися неподалік у чеканні цієї миті. Дорослі й діти вихопилися з-за могил та кущів і побігли, долаючи каналізаційний стік і стрибаючи з виступаючих над брудною водою камінних брил до вагонів. Берто Кабрера пояснив, що цей потяг звуть «звіром», «залізним хробаком» чи «потягом смерті», і щоб перетнути Мексику, треба видертися на тридцять або й більше таких потягів.

— Скільки люду попадало просто під колеса, і не передати, — попередив Кабрера. — Моя сестра в перших, Ольга Санчес, перетворила закинуту пекарню на притулок для людей з відрізаними потягом кінцівками, яких доправляють до неї. Чимало життів урятувала вона в своєму притулку «Ісус — Пастир Добрий»[32]. Моя сестра