Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Проводир відвів їх до знайомого водія вантажівки, який за обумовлену плату розмістив людей між коробками з побутовою технікою. У глибині кузова залишався вузький простір, де, зіщулившись, посідали пасажири. Вони не могли ані випростати ноги, ані підвестися. Їхали в темряві, людям бракувало повітря, стояла пекельна спека, від поштовхів коробки могли посипатися їм на голови. Проводир, який зручно вмостився в кабіні, забув сказати, що їхати отак доведеться кілька годин, але попередив підопічних, щоб ті економно пили воду й терпіли, якщо приспічить, бо зупинок не буде. Чоловіки й Евелін почергово обмахували клаптем картону Марію Інес і поділилися з нею водою, адже жінка мусила годувати немовля.
Вантажівка без пригод довезла їх до містечка Фортін-де-лас-Флорес у штаті Веракрус, де Берто Кабрера залишив підопічних у закинутому домі на околиці; тут на них чекали бідони з водою, хліб, варена ковбаса, домашній сир і галети. «Зачекайте, я швидко», — мовив проводир і зник. Через два дні, коли харчі скінчилися, а від проводиря не було ні чутки ні вістки, група розділилася на чоловіків, упевнених, що їх кинули напризволяще, й Марію Інес, яка вважала, що — з огляду на добрі відгуки євангелістів — Кабрері треба дати ще трохи часу. Евелін не висловлювала своєї думки щодо цього, та її ніхто й не питав. За кілька днів спільної подорожі чоловіки зробилися оборонцями матері, дитини й дивакуватої щуплявої дівчинки, яка мов з неба впала. Вони знали, що насправді Евелін не глухоніма, чули, як та вимовляла окремі слова, проте поважали її мовчання, вважаючи, що воно, можливо, пов’язане з якоюсь обітницею або слугує дівчинці останнім притулком. Жінки перші їли, їм виділили краще місце для спання в єдиній кімнаті, над якою ще зберігся дах. Уночі, поки інші спали, чоловіки почергово чатували.
Другого дня надвечір троє чоловіків вийшли купити харчів, роздивитися й розвідати, які є можливості продовжити путь без Кабрери, а один залишився оберігати жінок. Малюк Марії Інес ще напередодні відмовився від грудей і так заходився плачем і кашлем, що насилу дихав, а бідолашна матір побивалася не в змозі його втішити. Евелін пригадала, що чинила в таких випадках її бабуся; дівчинка змочила холодною водою дві сорочки й загорнула в них малюка, поки в того минувся жар, а Марія Інес тим часом плакала й твердила, що повернеться до Гватемали. Евелін заколисувала дитя пісенькою, яку сама вигадала: в ній не було слів, а тільки звуки птахів і вітру, яким вдалося його приспати.
Увечері троє ходаків повернулися з сосисками, коржиками, квасолею й рисом, а ще з пивом для чоловіків і лимонадом для жінок. Після бенкету люди підбадьорилися й почали обмірковувати плани подальшого просування на північ. Вони довідалися про існування вздовж усього маршруту будинків для мігрантів і численних церков, що пропонують допомогу; можна було розраховувати й на сприяння співробітників Національного інституту міграції, задачею якого було не стежити за неухильним дотриманням закону, а зараджувати мандрівцям, надаючи їм інформацію, гроші на відкупне й першу допомогу в разі нещасного випадку. «А головне це робиться безкоштовно, і не треба нікого підкуповувати», — розповідали ходаки. Отже вони не загнані в безвихідь. Утікачі перелічили свої гроші, готові поділитися з товаришами, й домовилися триматися купи.
Наступного дня вдосвіта всі пересвідчилися, що до хлопчика, хоча той, коли прокинувся, все ще важко дихав, повернувся апетит, і вирішили рушати в дорогу, щойно спаде спека. Про автобус не йшлося, це надто дорого, але можна було зупинити вантажівку й домовитися з водієм або в крайньому разі вилізти на дах якогось товарняка.
Вони вже поскладали до наплічників своє манаття й залишки харчів, коли на навантаженому сумками найнятому пікапі приїхав радий-радісінький Берто Кабрера. Підопічні накинулися на нього з докорами, які проводир добродушно спростував, пояснивши, що мусив змінити первісні плани, бо автобуси піддавалися суворому контролю, а деякі люди, на яких розраховував, його підвели. Одне слово, довелося давати нові хабарі. На контрольних пунктах уздовж маршруту Кабрера мав знайомих, яким платив певну суму за кожного пасажира; начальникові діставалася половина, а решта грошей розподілялася між його людьми — таким чином від цього мурашиного бізнесу вигравали всі. З оборудками однак доводилося пильнувати, бо можна було наразитися на надто ретельний патруль, і тоді їх депортували б; ризик значно зростав, коли патрульні були незнайомі.
Вони дісталися б до кордону за пару днів, але в малюка Марії Інес знову почався жар, і його довелося відвезти до шпиталю в Сан-Луїс-Потосі[33]. Зайняли чергу, одержали номер і мусили чекати кілька годин у переповненій хворими залі, перш ніж їх нарешті покликали. Хлопчик на той час зовсім заслаб. Лікар з кругами під стомленими очима й у зім’ятому халаті діагностував кашлюк і залишив малюка в шпиталі, прописавши йому антибіотики. Проводир зчинив бучу, бо це руйнувало його плани, проте лікар наполягав на своєму: у немовляти дуже небезпечна інфекція дихальних шляхів. Кабрері довелося поступитися. Він запевнив невтішну матір, що за тиждень вернеться по них, і її завдаток не пропаде. Марія Інес, плачучи, погодилася, однак інші учасники групи відмовилися продовжити путь без неї. «Аби тільки Господь не дав малюку померти, але, коли таке станеться, Марія Інес потребуватиме когось, хто буде поруч із нею в її горі», — таким було одностайне рішення.
Заночували в паскудному готельчику, але проводир так лаявся через непередбачені додаткові витрати, що врешті-решт мусили спати на подвір’ї церкви, разом із десятками таких же бідаків. Там людям давали миску їжі, вони могли помитися в душі й випрати одіж, але о восьмій ранку їх виставляли за браму, заборонивши повертатися до заходу сонця. День тягнувся довго, поки вони знічев’я никали містом, весь час насторожі, готові будь-якої миті кинутися навтьоки. Чоловіки старалися заробити кілька песо, миючи автівки чи підносячи будівельні матеріали, та так, щоб не привернути уваги поліції, яка нишпорила по всіх усюдах. Кабрера казав, що грінго платили мільйони доларів мексиканському уряду, аби той перепиняв мігрантів, перш ніж вони дістануться кордону. Щороку в так званих «автобусах сліз» з Мексики депортували понад сто тисяч осіб.
Оскільки Евелін не могла здобутися на голос навіть для того, щоб жебрати, та ще й ризикувала потрапити до рук якогось із численних сутенерів, котрі полювали
