Там, за зимою - Ісабель Альєнде

на самотніх дівчат, Кабрера посадив її до своєї машини. Мовчазна й непомітна Евелін чекала в пікапі, поки він домовлявся по мобілці про якісь темні справи й розважався з повіями в брудних кублах. Кабрера повертався вдосвіта, хитаючись, зі скляними очима й, завваживши, що дівчинка спить, зіщулившись на сидінні, розумів, що та день і ніч нічого не їла й не пила. «Який же я покидьок!» — бурмотів проводир і йшов із нею на пошуки першої-ліпшої відчиненої о цій порі забігайлівки, де Евелін могла б сходити до вбиральні та досхочу наїстися.

— Ти сама винна, дурепо. Якщо не говоритимеш, можеш померти з голоду в цьому паскудному світі. Як ти даватимеш собі раду на півночі? — в його докорах вчувалася мимовільна ніжність.

Через чотири дні малюка Марії Інес виписали зі шпиталю, однак проводир заявив, що рушати в путь з ним надто ризиковано: дитина могла померти в дорозі. Попереду залишався найважчий відтинок маршруту: їм доведеться переправитися через Ріо Гранде, а далі рухатися пустелею. Він запропонував Марії Інес вибір: або залишитися на якийсь час у Мексиці й працювати, беручись за першу-ліпшу роботу, яку вдасться знайти, хоча це буде непросто, бо хто найме її з немовлям на руках, або повернутися до Гватемали. Жінка вирішила повернутися й попрощалася з попутниками, з якими встигла зріднитися.

Посадивши Марію Інес із хлопчиком до автобуса, Берто Кабрера повіз підопічних до Тамауліпаса[34]. Чоловік розповів їм, що під час попередньої мандрівки на нього в дверях готелю напали двоє типів у костюмах і краватках, на вигляд чиновників, які відібрали в Кабрери гроші й мобілку. Відтоді він остерігається придорожніх готелів, де часто зупиняються проводирі зі своїми підопічними, бо вони під прицілом у міграційної служби, федеральної поліції та агентів.

Мандрівці переночували в домі одного знайомого Кабрери, так-сяк умостившись покотом на розстелених на долівці накидках, привезених у пікапі. Уранці продовжили путь до Нуево-Ларедо[35] — останнього етапу їхнього маршруту в Мексиці, і за кілька годин були вже в самісінькому центрі міста разом із сотнями мексиканських і центральноамериканських мігрантів і різних гендлярів, які пропонували свої послуги. У Нуево-Ларедо діяли дев’ять організованих груп контрабандистів, і кожна налічувала понад п’ятдесят проводирів. Вони мали жахливу репутацію: грабували, ґвалтували, а деякі були пов’язані з бандами нальотчиків чи сутенерів.

— Ці люди не такі порядні, як я. За весь час, що я займаюся цим бізнесом, ніхто не сказав про мене жодного лихого слова. Я людина відповідальна, дбаю про свою честь, — повторював Кабрера.

Вони купили картки для телефонних розмов і змогли повідомити близьких, що перебувають на самісінькому кордоні. Евелін зателефонувала отцеві Беніто, але так затиналася, що Кабрера забрав у неї мобілку.

— З малою все гаразд, не турбуйтеся. Просить переказати вітання бабусі. Ми скоро вирушимо на той бік. Зателефонуйте, будь ласка, її матері і попередьте, щоб була готова, — попросив проводир. Потім нагодував усіх кукурудзяними коржиками, які купив у вуличного крамаря, а тоді повів до церкви святого Йосипа, щоб виконати обітницю, яку дав тамтешньому пароху, отцеві Лео. Кабрера пояснив підопічним, що панотець такий же святий, як і Ольга Санчес; мовляв, священик день і ніч невтомно допомагає нескінченним чергам мігрантів та інших нужденних водою, харчами, надає першу допомогу, дозволяє користуватися телефоном і розраджує духовно, вигадуючи різні жарти й повчальні історії. Під час кожної подорожі Берто Кабрера навідується до пароха й залишає тому п’ять відсотків свого заробітку мінус видатки в обмін на його благословення й кілька молитов за мандрівців; то була його страховка, плата небу за заступництво, як казав він, сміючись. Звісно, свою плату отримували й пропащі негідники з Лос Сетас[36], аби тільки не викрали підопічних. Коли таке ставалося, ці бандити одержували викуп, який родичі мусили заплатити, щоб людину не вбили. Це називалося експрес-викраденням. Поки Кабрера міг розраховувати на молитви святого отця і платив бандитам, він почувався більш-менш спокійно. Так велося завжди.

Парох у штанах із закоченими холошами та брудній сорочці саме відбирав не попсовані фрукти й овочі, що лежали в ящиках для перестиглих плодів, які йому задарма віддавали на ринку. Велика калюжа фруктового соку на землі приваблювала мух солодким гнильним запахом. Отець Лео радісно зустрів Кабреру, вдячний за грошовий внесок і за те, що чоловік переконував інших проводирів купувати цю чудову страховку, підтримувану самим небом.

Евелін та її товариші пороззувалися, стали в утворену гнилими плодами калюжу й допомогли парохові врятувати те, що могло ще придатися на церковній кухні; священик тим часом зробив короткий перепочинок і, сидячи в затінку, розповідав своєму приятелеві Кабрері, до яких нових капостей вдалися янкі, котрі, крім приладів нічного бачення й інших, здатних виявляти температуру людського тіла, всіяли землю сейсмічними датчиками, що фіксували кожен крок. Обговорили й останні події, вживаючи цей евфемізм замість слова нальоти. Не промовляли вони й таких слів як банда чи наркотики. Не варто було засмічувати мову.

З церкви святого Йосипа Берто Кабрера повів їх до одного з розташованих на березі Ріо Гранде таборів, де серед сили-силенної клаптів картону, наметів, матраців, бродячих собак, щурів і мотлоху знаходили тимчасове пристановище — в чеканні свого шансу — жебраки, злочинці, наркомани й мігранти. «Тут ми залишатимемося аж до тієї миті, коли подамося на той берег», — пояснив проводир. Підопічні спробували були заперечити, мовляв, про таке не домовлялися. Мовляв, пані з пекарні в Гватемалі обіцяла, що вони ночуватимуть у готелях.

— Ви хіба забули готелі, де ми були? Тут, на кордоні, треба пристосовуватися. Кому не подобається, нехай іде, звідки прийшов, — озвався проводир.

З табору їм було видно берег США, який день і ніч охороняли камери, прожектори, агенти в армійських джипах, катери й гелікоптери. Через гучномовці тих, хто запливали далеко, попереджали, що вони на території США й мусять повернутися. За останні роки кордон зміцнили тисячами агентів, до послуг яких були найновітніші технології, однак зневірені люди завжди знаходили спосіб ошукати охорону. Помітивши, як перелякалися підопічні, коли узріли широку й швидку течію річки, Кабрера завважив, що тонуть у цих зелених водах лише заплішені дурні, які намагаються переплисти її або дістатися іншого берега, чіпляючись за линву. Так гинуть сотні нещасних за рік, і їхні набряклі тіла прибиває до стрімчаків і прибережних очеретів або вони пливуть аж до Мексиканської затоки. Різниця між життям і смертю полягає в інформації: знати де, як і коли перетнути річку. А проте найбільшою небезпекою була не вона, — застеріг Кабрера — а пустеля з її пекельною спекою, від якої плавиться каміння, відсутністю води й скорпіонами,