Там, за зимою - Ісабель Альєнде
— Я вже півстоліття керую машиною, Річарде.
— Так, але погано. І ще одне. Крига небезпечніша на мостах, бо там холодніше, ніж на ґрунті, — додав чоловік і, з прикрістю махнувши рукою, приготувався рушати.
Лусія вмостилася за кермом «Субару» на чолі екіпажу в складі Евелін і Марсело; поруч лежала мапа з накресленим червоним олівцем маршрутом, бо жінка не надто довіряла навігатору й боялася випустити на трасі з очей Річарда. Чоловік вказав їй місця зустрічей на випадок, якби вони загубили одне одного, і до того ж обоє мали мобілки й могли перемовлятися; «Це найбезпечніша з усіх неймовірних подорожей», — заспокоїла жінка Евелін. Слідом за Річардом вона повільно виїхала з Брукліна; руху на дорозі не було, але заважав сніг. Їй бракувало улюблених пісень, приміром Джуді Коллінз[37] і Джоні Мітчела[38], проте Лусія помітила, що Евелін стиха молиться, і подумала, що було б нечемно її відволікати. Не звиклий до поїздок у машині Марсело скавучав на руках у дівчини.
Напівзамерзлий Річард їхав, пойнятий тривогою попри те, що перед від’їздом проковтнув зелену пігулку. Якщо поліція зупинить його і перевірить автівку, він пропав. Яке розумне пояснення він міг дати? У багажнику чужої, можливо, вкраденої машини чоловік віз бідолашну Кетрін Браун, з якою ніколи не був знайомий. Тіло лежало там уже багато годин, але з огляду на низьку температуру повітря, поза сумнівом, досі було в стані трупного задубіння. Теоретично Річард волів би побачити її лице, щоб зберегти в пам’яті, і роздивитися нещасну, щоб з’ясувати, як та померла, але практично ні він, ні Лусія, ні тим паче Евелін не хотіли відкривати багажник знову. Хто насправді ця жінка, яка їхала з ним зараз в одному автомобілі? З розповіді Евелін про подружжя Леруа випливало, що молоду особу могли вбити, щоб заткнути їй рота, на випадок якби вона виявила щось таке, що викривало якесь злодіяння Френка Леруа. Загадкові справи й брутальна поведінка цього чоловіка, про які згадувала Евелін, давали підстави для найгірших припущень. Навіть те, що він роздобув фальшиві документи для Евелін, наводило на думку, що Френк Леруа причетний до протиправних дій. Лусія сказала Річардові, що дівчина мала папір, який засвідчував її приналежність до одного з тубільних народів Америки.
Річарду так і кортіло зателефонувати батькові: попросити поради або радше трохи похизуватися, мовляв, він не якийсь там тюхтій, коли здатний на таке безумство. Однак говорити про це по телефону не випадало. Річард уявляв, як здивувався б і зрадів старий Джозеф, якби він усе йому розповів. Старий, напевне, захотів би познайомитися з Лусією; вони сподобалися б одне одному. «Це якщо припустити, що ми виплутаємося живі з цієї халепи… Я перетворююся на параноїка, як каже Лусія. Допоможи нам, Аніто, допоможи нам, Бібі», — він вимовив це голосно, як зазвичай, коли був сам. Так чоловік почувався не самотнім. «Зараз я потребую не стільки товариства, скільки заступництва», — додав він.
Річард так виразно відчув присутність Аніти, що обернувся вбік, аби глянути, чи не сидить та, бува, поруч. Це не вперше Аніта ввижалася йому, але вона завжди з’являлася й зникала так миттєво, що чоловікові не залишалося нічого іншого, як засумніватися у своїх розумових здібностях. Він був не надто схильний до фантазій, вважав себе розсудливим і довіряв лише перевіреним фактам, проте Аніта завжди вислизала з цих вимірів. Уплутаний у безумну справу, напівпаралізований від холоду, бо вмикати підігрів у машині було не можна, щоб не розморозити труп у багажнику, а віконце доводилося тримати напівпрочиненим, аби не затуманилося й не вкрилося кригою скло, шестидесятирічний Річард ще раз подумки оглянув своє минуле й виснував, що роки, проведені з Анітою, перш ніж їх спостигла біда, були найщасливішими в його житті.
У ті часи він насправді жив. З його пам’яті вивітрилися повсякденні проблеми, непорозуміння через недостатнє знання мови й культури, постійні втручання в їхнє життя її батьків і родичів, надокучливість приятелів, котрі могли, не спитавшись, увалитися в дім о будь-якій порі, Анітині обряди, які Річард уважав звичайними забобонами, а надто її спалахи гніву, коли він над міру напивався. Чоловік не пам’ятав її в кризовому стані, коли золотаві очі робилися смоляними, ні її шалених ревнощів й нападів нестями, ні того, як йому доводилося силоміць утримувати кохану в дверях, щоб та його не кинула. Річард пам’ятав дружину лише в її природному стані — пристрасну, вразливу, великодушну. Аніту, несамовиту в коханні й таку ніжну. Вони були щасливі. Сварки тривали недовго, а примирення розтягалися на дні та ночі.
Річард ріс допитливим боязким хлопчиком, у якого постійно болів шлунок. Це врятувало його від притаманних американським школам брутальних занять спортом і неминуче привело до академічного життя. Річард студіював політологію, спеціалізуючись на Бразилії, оскільки говорив португальською; в дитинстві він часто проводив канікули в материних батьків у Лісабоні. Дипломну роботу присвятив маневрам бразильської олігархії та її спільників, що призвели до повалення в 1964 році харизматичного «лівого» президента Жуана Гуларта[39] й ліквідації його політичної й економічної моделі. Гуларта, як і чимало інших урядів континенту до та після Бразилії, усунули внаслідок військового перевороту, підтриманого США в рамках доктрини національної безпеки щодо боротьби з комунізмом. Потім настав період військових диктатур, що змінювали одна одну впродовж двадцяти одного року, коли країна переживала смуги суворих репресій, арештів опозиціонерів, цензури преси й культури, тортур і зникнень людей.
Гуларт помер у 1976 році, після понад десяти літ життя у вигнанні в Уругваї та Аргентині. За офіційною версією смерть настала внаслідок серцевого нападу, але ходили чутки, нібито його отруїли політичні супротивники через страх, що він повернеться з вигнання й підбурить до повстання знедолений народ. Оскільки розтину ніхто не робив, ця підозра не мала підстав, проте через багато років прислужилася Річардові як привід для зустрічі з Марією Терезою, вдовою Гуларта[40], яка повернулася на батьківщину й погодилася прийняти його і дати кілька інтерв’ю. Перед Річардом постала велична й упевнена в собі дама, якою може стати лише вродлива від народження жінка. Вдова відповіла на його запитання, але не могла прояснити сумніви стосовно смерті свого чоловіка. Ця жінка, яка уособлювала політичний ідеал і добу, що вже зробилися часткою історії, викликала в Річарда невиліковне захоплення Бразилією та її народом.
Коли Річард Баумастер у 1985 році прилетів до Бразилії, йому от-от мало виповнитися
