Там, за зимою - Ісабель Альєнде

Евелін безтямно вислуховувала обох і жодній нічого не переповідала. Коли її брати лихословили, бабуся обтирала їм губи мийним засобом; така ж покара чекала й на неї, якщо дівчинка повторювала лайку. Про сварки дізнавалася від самих панів, бо стіни дому не тримали таємниць. Френк Леруа, такий холодний зі слугами й власним сином, такий незворушний навіть тоді, коли в хлопця траплявся напад або вибух гніву, з найменшого приводу втрачав самовладання у взаєминах з дружиною. Того четверга Шеріл, засмучена зниженням рівня глюкози в крові Френкі, й підозрюючи, що це сталося через лікарку, кинула виклик установленим чоловіком порядкам.

— Іноді пан Леруа погрожує хазяйці, — зізналася Евелін. — Якось він устромив їй до рота дуло пістолета. Я не шпигувала за ними, клянуся. Двері були напівпрочинені. Він погрожував їх убити — її й Френкі.

— Він б’є дружину? І Френкі? — спитала Лусія.

— Сина він не чіпає, проте Френкі знає, що батько його не любить.

— Ти не відповіла, чи б’є він дружину.

— Часом на тілі в пані видно синці, але на обличчі ніколи. Вона каже, буцімто впала.

— І ти їй віриш?

— Вона падає через пігулки або віскі, і тоді я мушу піднімати її з підлоги й відводити до ліжка. Але сліди в неї через чоловікові лупні. Мені шкода пані, вона дуже нещасна.

— Авжеж, з таким чоловіком і таким сином.

— Френкі пані обожнює. Запевняє, що завдяки ніжності й вправлянням він одужає.

— Це неможливо, — прошепотів Річард.

— Гадаю, Френкі — єдина її втіха. Вони так люблять одне одного! Якби ви бачили, як Френкі радіє, коли матір з ним. Вони можуть бавитися годинами. Часто по ночах пані спить з ним.

— Мабуть, стан здоров’я сина серйозно її непокоїть, — припустила Лусія.

— Авжеж, Френкі такий слабий. Можна, ми ще раз зателефонуємо додому? — попросила Евелін.

— Ні, Евелін. Це надто ризиковано. Ми знаємо, що вчора ввечері матір була з ним. Сподіваюся, за твоєї відсутності вона подбає про Френкі. А ми мусимо повернутися до нагальнішої проблеми й позбутися автівки, — нагадала Лусія.

Річард так швидко здався, що згодом сам дивувався з власної поступливості. Якщо добре поміркувати, він роками боявся будь-яких перемін, здатних похитнути його безпеку. Втім, можливо, це був не страх, а пересторога; можливо, в глибині душі він навіть хотів, щоб якесь втручання неземних сил зруйнувало його досконале й одноманітне існування. Евелін Ортега з її трупом була рішучою відповіддю на це підспудне прагнення. Річард мусив зателефонувати батькові, бо цього дня не міг запросити його поснідати разом, як робив це щонеділі. Відчув миттєве бажання розповісти старому Джозефові, що вони намірилися вчинити, певний, що той шалено аплодуватиме в своєму інвалідному візку їхній затії. Що ж, він розповість про це згодом, при зустрічі, щоб побачити на батьковому лиці вираз утіхи. У кожному разі Річард, майже не опираючись, погодився з доказами Лусії й пішов шукати мапу та лупу. Рішення позбутися тіла, яке він ще недавно категорично відкидав, раптом здалося йому неминучим і єдиним логічним виходом із ситуації, до якої чоловік несподівано виявився причетним.

Вдивляючись у мапу, Річард пригадав озеро, до якого їздив разом із Орасіо Амадо-Кастро і де не був уже два роки. Приятель мав там скромний будиночок, де перш, ніж переїхати до Аргентини, влітку жив із родиною, а посеред зими вдвох із Річардом їздив туди ловити рибу в просвердлених з цією метою лунках. Вони уникали людних місць, де вирували чисельні й гамірливі народні фестивалі; обоє ставилися до риболовлі, як до вдумливого виду спорту, а ще нагоди побути на самоті серед тиші й ще більше зміцнити свою майже сорокарічну дружбу. Ця частина озера була важкодоступною й не приваблювала зимових юрбищ. На своєму позашляховику вони продиралися вперед зледенілим ґрунтом, прихопивши все необхідне для такого дня: пилку й інше знаряддя для буріння криги, вудки й гачки, батарейки, ліхтар, керогаз, пальне й харчі. Просвердливши лунки, приятелі з безмежним терпінням ловили кілька миршавеньких форелей, від яких після смаження залишався самий кістяк.

До Аргентини Орасіо подався, коли помер його батько; сподівався за кілька тижнів повернутися, однак спливло вже чимало часу, а він і далі був заклопотаний родинними справами й прилітав до США пару разів на рік.

Річард нудьгував за приятелем, під час відсутності якого мав виконувати його повинності; Орасіо залишив йому ключі від порожнього будиночка біля озера й «Субару легасі», що мав радіатор з решіткою й кріплення для лиж і велосипеда: продати машину Орасіо відмовлявся. Річард почав працювати в Нью-Йоркському університеті завдяки наполяганням Орасіо; три роки був асистентом, потім ще три екстраординарним професором. Підвищений до штатного професора, вважав, що це надто обтяжливо, однак коли Орасіо залишив посаду керівника кафедри, Річард його заступив. І саме Орасіо майже задарма купив для нього дім у Брукліні. Як любив повторювати Річард, віддячити приятелеві за все, що той для нього зробив, він міг, лише якби пожертвував йому за життя свої легені для трансплантації. Орасіо, як і його батько й брати, курив сигари і постійно кашляв.

— Там є непрохідні ліси, де взимку немає ні душі, та й улітку теж навряд, — пояснив Річард Лусії.

— А як ми все влаштуємо? Доведеться взяти напрокат машину, щоб повернутися.

— У такому разі ми залишили б сліди. Не варто привертати уваги. Візьмемо «Субару», на ньому й повернемося. Ми могли б упоратися за один день, але через негоду прововтузимося два.

— А коти?

— Я залишу їм їжі й води. Вони звикли бути кілька днів самі.

— Не виключені несподіванки.

— Приміром, нас заарештують або нас уб’є Френк Леруа? — Річард силувано посміхнувся. — У такому разі про них подбає сусідка.

— Мусимо взяти з собою Марсело, — мовила Лусія.

— У жодному разі!

— А що я маю з ним робити?

— Залишимо сусідці.

— Собаки не такі, як коти, чоловіче. Вони тужать через розлуку. Марсело поїде з нами.

Річард зробив театральний жест. Йому важко було зрозуміти залежність людей від тварин узагалі, а надто від цього потворного чихуахуа. Його коти поводилися незалежно, і він міг поїхати на кілька тижнів, певний, що за ним не сумуватимуть. Тільки Дойс ластилася до нього після повернення, інші коти навіть не помічали його відсутності.

Лусія пішла за Річардом до однієї з порожніх кімнат на першому поверсі, де той тримав інструменти і де стояв столярний верстат. Жінка ніяк не сподівалася на таке; гадала, Річард не здатний цвяха забити, як усі чоловіки в її