Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Отець Беніто поїхав до неї й узрів перед собою п’ятидесятирічну жінку з надмірним макіяжем і всю в золоті — на вухах, шиї, зап’ястках, не кажучи вже про зуби. Священик попросив про знижку в ім’я Господа, звертаючись до її християнського милосердя, але жінка не бажала плутати віру з бізнесом і виявилася непоступливою: вони повинні заплатити аванс проводиреві й повністю її комісійні. Решту коштів заплатять родичі у США або за клієнтом залишиться борг, звісно, з нарахуванням відсотків. «Звідки, по-вашому, я візьму такі гроші, пані?» — спробував переконати її єзуїт. «Зберете серед своїх парафіян, отче, звідки ж іще», — глузливо озвалася пекарка. Однак у цьому не було потреби, бо надісланої Міріам суми вистачило на похорон Андреса, комісійні агентки й тридцять відсотків винагороди проводиря; решту суми матір зобов’язувалася віддати після прибуття Евелін, про що дала розписку. Борг був священним, ніхто не відмовлявся його платити.
Призначений пекаркою для Евелін Ортеги проводир виявився мексиканцем на ім’я Берто Кабрера — тридцятидворічний вусань з черевом шанувальника пива, який уже понад десять років займався цим бізнесом. Він здійснив десятки подорожей із сотнями мігрантів й у стосунках з людьми відзначався винятковою чесністю, що не поширювалася однак на інші види контрабанди. «Мою роботу зневажають, але це соціальна служба. Я дбаю про людей, не перевожу їх, мов худобу, у вантажівках чи на дахах вагонів», — пояснив він священикові.
Евелін Ортега долучилася до групи, що складалася з чотирьох чоловіків, які надумали податися на північ у пошуках роботи, й однієї жінки з двомісячним хлопчиком, яка сподівалася зустрітися з його батьком у Лос-Анджелесі. Дитина була перешкодою в дорозі, але матір так благала, що зрештою агентка не встояла. Клієнти зібралися на задньому подвір’ї пекарні, де кожен отримав фальшиві документи й інформацію про пригоду, що на них чекала. Від цієї миті вони могли називатися лише новими іменами, мовляв, справжніх імен попутників краще не знати. Похнюплена Евелін не наважувалася ні на кого глянути, однак жінка з немовлям підійшла до неї знайомитися. «Тепер мене звати Марія Інес Портільйо. А тебе?» Евелін показала їй своє посвідчення. Її нове ім’я було Пілар Саравія.
Вибравшись з Гватемали, вони повинні удавати мексиканців, дороги назад немає й треба беззаперечно виконувати накази проводиря. Евелін буде ученицею монастирської школи для глухонімих дітей у Дуранго[27]. Інші мандрівці вивчили державний гімн Мексики й деякі загальновживані слова, які в двох країнах мали різні значення. Це допоможе їм зійти за справжніх мексиканців, якщо їх затримає міграційна служба. Проводир заборонив звертатися на «ви» в множині у сенсі «ти», як прийнято в Гватемалі. Будь-якому представникові влади чи людині в мундирі треба обачно й поштиво казати «ви», а іншим — «ти» в однині. Евелін, як глухоніма, мовчатиме, а якщо представники влади її про щось запитають, Берто покаже їм посвідчення фіктивної школи. Ще проводир порадив убратися в найкращу одіж і взути найкращі черевики чи туфлі, в жодному разі не резинові шльопанці, щоб не видаватися надто підозрілими. Жінкам зручніше подорожувати в брюках, але — боронь Боже! — не в цих новомодних подертих джинсах. А ще їм треба мати спортивні тапочки, нижню білизну й шерстяну накидку; це все, що вміститься в дорожню сумку або наплічник. «Пустелю доведеться перетинати пішки. Зайва вага не потрібна. Ваші кетцалі ми обміняємо на мексиканські песо. Дорожні витрати сплачено, але доведеться купувати їжу».
Отець Беніто вручив Евелін непромокальний пластиковий конверт з її свідоцтвом про народження, копіями двох довідок — медичної та з поліції, а ще листом, у якому особисто ручався за її моральність. Хтось сказав йому, що завдяки цьому в США можна одержати притулок у статусі біженця — такий шанс видавався вельми примарним, але парох не міг його знехтувати. Крім цього отець Беніто змусив Евелін запам’ятати номери телефону матері в Чикаго та його мобілки. Обійнявши дівчинку, священик тицьнув їй кілька купюр — усе, що мав.
Прощаючись з онукою, Консепсьйон Монтоя намагалась триматися спокійно, але сльози Евелін розбили її наміри, і зрештою стара теж розплакалася.
— Я сумуватиму за тобою, — схлипувала жінка. — Ти ангел у моєму житті, і я вже ніколи тебе не побачу, доню. Це останній біль, який мені випало пережити. Коли Господь судив мені таку долю, то, мабуть, немарно.
І тоді Евелін — уперше за кілька тижнів і востаннє в наступні два місяці — вільно вимовила цілу фразу:
— Як я зараз їду, маміто, так і повернуся.
Лусія
Канада
Лусії Мараз щойно виповнилося дев’ятнадцять років, і вона вступила до університету на факультет журналістики, коли почалося її життя біженки.
Про її брата Енріке вони нічого більше не чули; з часом, після тривалих пошуків, він став ще одним із безслідно зниклих. Чекаючи на документ, який дав би їй змогу залишити країну, дівчина прожила два місяці в посольстві Венесуели в Сант’яго. Сотні гостей, як уперто іменував їх посол, щоб зм’якшити приниження прохачів притулку, спали, де тільки могли, й постійно купчилися в чергах до кількох туалетів. Кілька разів на тиждень, попри те, що на вулиці чатували військові, інші переслідувані примудрялися перелазити через мур на територію місії. Лусії тицьнули немовля, яке в кошику з овочами провезли в автомобілі з дипломатичними номерами, й доручили дбати про дитину, поки вдасться прихистити її батьків.
Скупченість і загальна тривога, здавалося б, мали спричинятися до конфліктів, але невдовзі нові пожильці призвичаювалися до правил співіснування й навчалися терпіння. Лусіїн дозвіл на виїзд оформляли довше, ніж зазвичай, коли справа стосувалася людей, які не займалися політичною діяльністю й не мали проблем із поліцією, але щойно посол одержав його, дівчина могла вирушати в путь. Перш ніж двоє дипломатів провели її до самісіньких дверей літака, що взяв курс на Каракас, вона встигла передати немовля батькам, яким нарешті пощастило отримати притулок. Вдалося й попрощатися по телефону з матір’ю, якій Лусія пообіцяла швидко повернутися. «Не повертайся до відновлення демократії», — рішуче відказала Лена.
До багатої й
