Там, за зимою - Ісабель Альєнде

— Що ви тут робите о цій порі? — не вгавав той.

— Шукаємо памперси моєї матері, що залишилися в автівці, — Лусія дістала з сидіння великий пакет.

— На все добре, офіцере, — писклявим тоном додав Річард.

Вони зачекали, поки поліцаї від’їдуть, а тоді перев’язали паском багажник і, ковзаючись на сходинках, з памперсами й порожнім казаном прийшли додому, благаючи небо, щоб патрульним не спало на думку повернутися й оглянути «Лексус».

Евелін, Марсело й коти сиділи в тих самих позах, у яких їх залишили. На запитання про памперси дівчина відповіла, що у Френкі — хлопця, якого вона доглядає, — церебральний параліч, і він їх потребує.

— Скільки років хлопцю? — поцікавилася Лусія.

— Тринадцять.

— То навіщо йому памперси для дорослих?

Евелін зашарілася й пояснила, що хлопець дуже розвинений для свого віку, і памперси повинні бути просторі, бо в нього прокидається пташок. Лусія переклала це Річардові одним словом: ерекція.

— Я ще вчора залишила його самого, він, либонь, у розпачі. Хто дасть йому інсулін? — промимрила дівчина.

— Він потребує інсуліну?

— Якби ж то зателефонувати пані Леруа… Френкі не може залишатися сам.

— Телефонувати ризиковано, — попередив Річард.

— Я зателефоную зі своєї мобілки, маю прихований номер, — мовила Лусія.

Пролунали два дзвінки, і в слухавці почувся змінений верескливий голос. Лусія негайно урвала зв’язок, а Евелін полегшено зітхнула. Відповісти за цим номером могла тільки матір Френкі. А коли та з ним, хлопчик доглянутий, і Евелін могла не хвилюватися.

— Евелін, ти не здогадуєшся, як тіло цієї жінки могло опинитися в багажнику? — озвався Річард.

— Не знаю. «Лексус» належить моєму хазяїну, панові Леруа.

— Мабуть, він розшукує машину.

— Він у Флориді, повернеться, здається, завтра.

— Гадаєш, він якось причетний до цього?

— Так.

— Тобто, по-твоєму, він міг убити цю жінку? — наполягав Річард.

— Коли пан Леруа гнівається, то стає сущим дияволом, — дівчина вдарилася в сльози.

— Облиш її, Річарде, — втрутилася Лусія.

— Ти розумієш, що тепер ми не можемо звернутися до поліції, Лусіє? Як ми пояснимо, що збрехали патрульним?

— Забудь поки що про поліцію.

— Я припустився помилки, коли зателефонував тобі. Якби знав, що вона тягає за собою труп, негайно повідомив би поліцію, — Річард здавався радше замисленим, ніж сердитим. Він простягнув Лусії ще одну чашку кави. — З молоком?

— Чорну й без цукру.

— Оце так вскочили в халепу!

— У житті трапляються несподіванки, Річарде!

— Не в моєму.

— Авжеж, я здогадалася. Але сам бачиш, життя не дає нам спокою: рано чи пізно наздоганяє.

— Цій дівчині доведеться їхати геть зі своїм трупом.

— Скажи це їй сам, — жінка показала на Евелін, яка беззвучно плакала.

— Що ти наміряєшся робити, мала? — запитав Річард.

Та розпачливо знизала плечима й пробурмотіла, що дуже шкодує, що потурбувала їх.

— Тобі доведеться зробити дещо… — не надто впевнено вів далі Річард.

Лусія вхопила його за рукав і потягнула до роялю, подалі від Евелін.

— Передусім слід позбутися доказів, — прошепотіла вона. — Це найперше.

— Не розумію.

— Треба позбутися автівки й тіла.

— Ти збожеволіла!

— Це стосується і тебе, Річарде.

— Мене?

— Так, з тієї самої миті, коли вчора ввечері ти відчинив двері Евелін і зателефонував мені. Ми мусимо вирішити, куди подінемо тіло.

— Сподіваюся, ти жартуєш. Як тобі могла прийти до голови така божевільна думка?

— Послухай, Річарде, Евелін не може ані повернутися до своїх хазяїв, ані звернутися до поліції. Хочеш, щоб вона їздила на чужій машині з трупом у багажнику? І скільки це триватиме?

— Я певен, що все можна пояснити.

— Поліції? У жодному разі.

— Поставимо автівку в іншому кварталі, та й по всьому.

— Її одразу знайдуть, Річарде. Щоб Евелін була в безпеці, потрібен час. Ти ж завважив, яка вона перелякана. Дівчина знає більше, ніж каже. Гадаю, вона має причину боятися цього Леруа, свого хазяїна. Евелін підозрює, що той убив жінку й тепер шукає її; він знає, що це вона взяла «Лексус», і не дасть їй утекти.

— Коли так, ми теж ризикуємо.

— Ніхто не здогадується, що дівчина з нами. Відженемо автівку подалі звідси.

— Це зробить нас співучасниками!

— Ми вже стали ними, але — якщо залагодимо все, як слід, — ніхто й не здогадається. Нас не зможуть пов’язати з цією історією та й навіть з Евелін. Сніг — благословення Боже, і ми повинні скористатися цим, поки він ітиме. Слід виїхати сьогодні ж.

— Куди?

— Звідки мені знати, Річарде. Придумай щось. Ми мусимо їхати туди, де мороз, щоб тіло не почало смердіти.

Вони повернулися до кухні, вмостилися за великим столом і, сьорбаючи каву, обговорили різні варіанти; Евелін Ортега не брала участі в розмові, а лише боязко глипала на них. Вона встигла витерти сльози, але знову начеб оніміла з покірливим видом людини, котра ніколи не була господарем своєї долі. На думку Лусії, що далі вони від’їхали б, то більше шансів мали благополучно виплутатися з цієї пригоди.

— Якось я поїхала на Ніагарський водоспад і, коли перетинала канадський кордон, ніхто не перевіряв ані документів, ані машини.

— Це було, либонь, років п’ятнадцять тому. Тепер просять пред’явити паспорт.

— Ми могли б проскочити до Канади й кинути автівку в якомусь лісі, там скрізь ліси.

— У Канаді теж можуть ідентифікувати машину, Лусіє. Це тобі не Бангладеш.

— До речі, ми мали б ідентифікувати жертву. Не можемо ж ми кинути її деінде, не взнавши принаймні, хто вона.

— А навіщо? — спантеличено спитав Річард.

— З поваги. Треба зазирнути в багажник, і краще зробити це зараз, перш ніж на вулиці з’являться люди, — вирішила Лусія.

Вони практично силоміць вивели Евелін надвір і штурханцями змусили наблизитися до автівки.

— Упізнаєш її? — спитав Річард, коли розв’язав пасок і, хоча вже розвиднювалося, освітив ліхтариком багажник.

Він тричі повторив запитання, перш ніж дівчина наважилася розплющити очі. Вона тремтіла, охоплена тим самим давнім страхом, який пойняв її на тому мосту в рідному селі, страхом, що вісім років нишком чигав на неї, але залишався таким болючим, начеб її брат Грегоріо просто зараз був там, мертвотно-блідий і закривавлений.

— Ну ж бо, Евелін. Дуже важливо знати, хто ця жінка, — наполягала Лусія.

— Панночка Кетрін, Кетрін Браун, — пробурмотіла нарешті дівчина.

Евелін

Гватемала

22 березня 2008 року, якраз на Велику суботу, через п’ять тижнів після смерті Грегоріо Ортеги, надійшла черга його брата й сестри. Месники скористалися з того, що стара Консепсьйон пішла до церкви готувати квіти до Великодня, й удерлися до халупи серед білого дня, просто опівдні. Упізнавані завдяки татуюванням і зухвальству, вони приїхали до села вчотирьох на двох торохтливих мотоциклах, що не могли не привернути уваги, бо люди в Монха Бланка дель Сур ходили пішки або пересувалися на велосипедах. В оселі нападники залишалися тільки вісімнадцять хвилин: їм цього вистачило. Якщо