Там, за зимою - Ісабель Альєнде

— Слід зателефонувати до поліції, — вирішив він й узяв мобілку.

Юна гватемалка нажахано скрикнула й зайшлася плачем, причину якого Лусія добре розуміла — на відміну від Річарда, хоча той мав уявлення про непевність, у якій постійно жила більшість латиноамериканських мігрантів.

— Мабуть, ти не маєш документів, — озвалася Лусія. — Ми не можемо телефонувати до поліції, Річарде, щоб не вплутати дівча в халепу. Вона взяла машину без дозволу. Її можуть звинуватити в крадіжці й убивстві. Сам знаєш, поліція лютує, коли йдеться про нелегалів. Де коротко, там і рветься.

— Що коротко?

— Це метафора, Річарде.

— Як ця людина померла? Хто вона? — не вгавав той.

Евелін сказала їм, що не чіпала тіла. Вона їздила до аптеки, купила там одноразові памперси; відчинила багажник однією рукою, бо в другій тримала сумку, а коли почала заштовхувати її досередини, виявила, що в багажнику немає місця. Тоді й завважила якийсь прикритий килимом предмет, а відсунувши килим, побачила під ним скоцюрблене тіло. Дівчина так перелякалася, що заточилася й сіла на хідник просто навпроти аптеки, але за мить, стримавши зойк, який ледь не вихопився з її нутра, підхопилася на тремтячі ноги й захлопнула багажник. Поставила сумку на заднє сидіння й довго — не знати скільки, щонайменше хвилин двадцять-тридцять — просиділа в зачиненій автівці, поки врешті заспокоїлася так, що відчула, що може повертатися додому. Якби трохи пощастило, ніхто не завважив би її відсутності й не взнав, що вона брала машину, але після того, як Річард штовхнув її, це вже було неможливо приховати: на багажнику залишилася вм’ятина, і він не зачинявся.

— Ми навіть не знаємо, чи ця людина мертва. Може, вона знепритомніла, — Річард витер чоло ганчіркою.

— Це малоймовірно, вона усе одно померла б через переохолодження, втім, існує спосіб це з’ясувати, — мовила Лусія.

— Заради Бога, жінко! Невже ти збираєшся перевірити це просто на вулиці…

— А ти хіба маєш інший варіант? Там нікого немає. Ще надто рано — надворі темно, до того ж сьогодні неділя. Хто нас побачить?

— Нізащо. На мене не розраховуй.

— Гаразд, позич мені ліхтарик. Ми з Евелін глянемо одним оком.

Щойно вона це вимовила, гостя заридала на кілька децибелів гучніше. Лусії було шкода цієї дівчини, на долю якої за останні години випало стільки нещасть; чилійка обійняла її.

— Мене це не обходить! Моя страхова компанія оплатить збитки, це все, що я можу зробити. Вибач, Евелін, але ти мусиш іти, — проказав Річард своєю, наче в якого пірата, іспанською.

— Ти женеш її, Річарде? Ти збожеволів? Хіба не знаєш, що значить не мати документів у цій країні?! — вигукнула Лусія.

— Знаю, Лусіє. Якби не знав завдяки роботі в центрі, то довідався б від батька: старий увесь час торочить мені про це, — переможено зітхнув Річард. — Але що нам відомо про цю дівчину?

— Що вона потребує допомоги. Ти маєш тут родичів, Евелін?

Гробова тиша; Евелін не розповідатиме їм, що має в Чикаго матір, щоб не занапастити й її. Річард чухався, розмірковуючи про халепу, в яку вскочив: поліція, розслідування, преса, зіпсована репутація. А в його єстві лунав голос батька, який нагадував про обов’язок допомагати переслідуваним. «Мене не було б на світі, і ти не народився б, якби кілька відчайдухів не сховали мене від нацистів», — мільйон разів повторював той.

— Ми повинні дізнатися, чи ця людина жива, не можна гаяти часу, — повторила Лусія.

Вона взяла залишений Евелін Ортегою на кухонному столі ключ від машини, тицьнула тій у руки чихуахуа, бо не довіряла котам, напнула шапку й рукавички і знову попросила ліхтарик.

— Ти не можеш іти сама, Лусіє. Чорт забирай! Доведеться піти з тобою, — покірливо озвався Річард. — Щоб відчинити багажник, треба відшкребти кригу.

Річард і Лусія наповнили гарячою водою, вливши до неї оцту, великий казан і вдвох насилу потягли його, ковзаючись на обледенілих сходинках і чіпляючись за перила, щоб не впасти. Контактні лінзи в Лусії замерзли й уп’ялися в очі, мов два осколки. Річард узимку часто їздив рибалити на замерзлі північні озера й умів опиратися лютому холоду, але не був готовий до такого в Брукліні. Вогні ліхтарів залишали на снігу жовті ряхтливі кола, вітер налітав поривами й вщухав, а невдовзі знову здіймав снігові вихори. Між його подувами западала абсолютна загрозлива тиша. Уздовж вулиці стояли кілька більше або менше засипаних снігом машин; білу автівку Евелін насилу можна було розгледіти. Вона стояла не навпроти дому, як боявся Річард, а метрів за п’ятнадцять, утім це не мало значення. О цій порі вулиця була порожня. Напередодні снігоприбирачі почали розчищати її, й на хідниках височіли купи снігу.

Як і сказала Евелін, багажник був примотаний жовтим паском. Вони насилу розв’язали вузол, не знімаючи рукавичок, бо Річард з маніакальною впертістю боявся залишити відбитки пальців. Відкривши нарешті багажник, виявили якийсь предмет, нашвидкуруч прикритий килимом з плямами закипілої крові, а коли відгорнули килим, узріли жінку в спортивному костюмі, із затуленим руками лицем. Здавалося, це не людина, а зіщулена в дивній позі випатрана лялька; її шкіра, яку вдалося розгледіти, була багряною. Жінка, поза сумнівом, була мертва. Кілька хвилин обоє приголомшено дивилися на неї, не розуміючи, що зрештою сталося: не завваживши слідів крові, перевернули її, щоб роздивитися всю. Нещасна виявилася холодною й важкою, мов цементний блок. Хоч скільки Лусія смикала й штовхала небіжчицю, все одно не змогла зрушити її з місця, а тим часом стривожений Річард, насилу стримуючи сльози, освітлював жінку ліхтариком.

— Мабуть, вона померла вчора, — озвалася Лусія.

— Чому ти так вважаєш?

— Трупне задубіння. Тіло дубіє годин через вісім після смерті й перебуває в цьому стані близько тридцяти шести годин.

— Отже це могло статися позавчора ввечері.

— Авжеж. Навіть раніше, бо зараз дуже низька температура. Той, хто поклав її сюди, безперечно, розраховував на це. Можливо, він не міг позбутися тіла через п’ятничну негоду. Цей тип вочевидь не квапився.

— Імовірно, трупне задубіння минулося, і тіло замерзло, — припустив Річард.

— Людина не курча, Річарде; вона повинна полежати пару днів у холодильнику, щоб повністю замерзнути. Гадаю, жінка померла позавчора ввечері або вчора.

— Звідки ти все це знаєш?

— Краще не розпитуй, — урвала його Лусія.

— У кожному разі з’ясовувати це повинні експерт-патологоанатом і поліція, а не ми, — підсумував Річард.

У ту ж мить, мовби викликані помахом чарівної палички, зблиснули фари автівки, що повільно виїхала з-за рогу. Їм вдалося напівзачинити багажник саме тоді, коли поруч зупинилася патрульна машина. Один з поліцаїв виткнув голову у віконце.

— Усе гаразд?

— Усе