Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Того зимового недільного ранку Річард прокинувся перший; була шоста година, ніч іще тривала. Після кількох годин напівдрімоти він урешті-решт заснув, мов під наркозом. Від вогню залишилося трохи приску, і дім перетворився на крижаний мавзолей. У чоловіка боліла спина й затерпла шия. За кілька років перед тим, виїжджаючи на природу зі своїм приятелем Орасіо, Річард спав у спальнику на голій землі, але тепер був надто старим, щоб терпіти незручності. А от зіщулена поруч Лусія спала з умиротвореним лицем людини, яка спочиває на пуховій перині. Евелін тихо похропувала на диванній подушці, як була — у куртці, чоботах і рукавичках; зверху на ній примостився Марсело. Річардові знадобилося кілька секунд, щоб упізнати дівчину й згадати, хтó вона та щó робить у його домі: машина, зіткнення, сніг. Вислухавши частину історії Евелін, знову відчув моральну несправедливість, яка раніше змушувала Річарда боронити мігрантів і досі наснажувала його батька. Він відійшов від руху й замкнувся у своєму академічному світі, далекий від суворої дійсності, в якій жили латиноамериканські злидарі. Річард не сумнівався, що хазяї експлуатують, а може, й кривдять Евелін; ось чому вона така перелякана.
Не довго думаючи, штовхнув Лусію, щоб звільнити від жінки ноги й голову, обтрусився, як мокрий собака, а тоді важко підвівся. У роті пересохло, його, наче бедуїна в пустелі, мучила спрага. Чоловік подумав, що не варто було їсти печиво; він відчував прикрість через нічні одкровення, через історії Евелін та Лусії й хтозна-що наговорив сам. Здається, він не утаємничував їх у подробиці свого минулого, бо ніколи цього не робив, але, поза сумнівом, згадав Аніту, адже Лусія завважила, що, втративши дружину так давно, він досі сумує за нею. «Мене ніколи так не любили, Річарде, любов завжди перепадала мені не сповна», — додала жінка.
Річард вирішив, що телефонувати батькові ще рано, хоча старий прокидався вдосвіта й нетерпляче чекав на його дзвінок. По неділях батько з сином снідали разом у якомусь ресторані, який обирав Джозеф, бо якби це робив Річард, вони завжди ходили б до одного закладу. «Сьогодні я принаймні зможу розповісти тобі щось новеньке, тату», — подумав Річард. Джозефа мала зацікавити доля Евелін Ортеги, бо старий добре знав проблеми мігрантів та біженців.
Джозеф Баумастер — зовсім немічний, але при повному розумі — колись був актором. Він народився в Німеччині в єврейській родині колекціонерів мистецьких творів і антикварів з діда-прадіда, що могли простежити своє минуле до доби Відродження. Це були освічені витончені люди, які під час Першої світової війни втратили накопичені предками статки. Наприкінці тридцятих років, коли піднесення Гітлера зробилося неминучим, батьки відправили Джозефа до Франції під тим приводом, що там він глибоко вивчить живопис імпресіоністів, а насправді, щоб відіслати сина подалі від неуникної нацистської загрози. Самі ж намірялися нелегально емігрувати до контрольованої Великою Британією Палестини. Щоб заспокоїти арабів, англійці обмежували імміграцію євреїв до тих теренів, проте ніщо не могло зупинити зневірених людей.
Джозеф залишився у Франції, але замість студіювати мистецтво, присвятив себе театру. Здібний від природи до сцени й до мов, він, крім німецької, володів французькою й узявся за англійську, та так успішно, що міг імітувати різні говірки — від кокні[17] до вимови диктора Бі-Бі-Сі. У 1940 році, коли нацисти вдерлися до Франції й окупували Париж, Джозефові вдалося втекти до Іспанії, а звідти переїхати до столиці Португалії. Усе життя він згадуватиме добросердя людей, які дуже ризикували, допомагаючи йому в цій одіссеї. Річард ріс, всотуючи історію пригод, які випали на долю його батька під час війни, й закарбував у голові думку, що допомога переслідуваному — неухильний моральний обов’язок. Коли хлопець досягнув відповідного віку, Джозеф повіз сина до Франції провідати дві родини, які переховували його від німців, а тоді до Іспанії, щоб подякувати людям, котрі допомогли йому вижити й дістатися Португалії.
У 1940 році Лісабон зробився останнім притулком сотень тисяч європейських євреїв, які намагалися одержати необхідні документи, щоб виїхати до США, Південної Америки чи Палестини. Чекаючи своєї нагоди, Джозеф оселився в районі Алфама[18] — лабіринті вузеньких вуличок і містичних будинків, у пропахлому жасмином і помаранчами пансіоні. Там він закохався в старшу за нього на три роки дочку домовласниці Хлою, яка вдень працювала на пошті, а вечорами співала народні пісні. Це була смаглява красуня з трагічним виразом обличчя, якій дуже пасували сумні пісні з її репертуару. Джозеф не наважився повідомити батьків, що закохався в Хлою, бо та не була єврейкою, аж поки їм вдалося емігрувати разом — спершу до Лондона, де молоді люди прожили два роки, а потім до Нью-Йорка. В Європі бушувала війна, і Джозефові батьки, чиє життя в Палестині було доволі хистким, не стали нарікати, що їхня майбутня невістка іновірка. Для них важило тільки одне: синові вдалось урятуватися від німецького геноциду.
У Нью-Йорку Джозеф змінив прізвище на Баумастер, що звучало цілком по-англійськи, й завдяки удаваному акценту аристократа впродовж сорока років міг виконувати твори Шекспіра. А от Хлоя так і не опанувала добре англійську, і тужливі пісні батьківщини не принесли їй успіху, але замість впасти у розпач мисткині-невдахи, жінка почала вивчати моду й зробилася годувальницею родини, оскільки театральних заробітків Джозефа ніколи не вистачало до кінця місяця. Особа з манерами знаменитої співачки, з якою Джозеф познайомився в Лісабоні, виявилася вельми практичною й працьовитою. До того ж вона була незмінною у почуттях і присвятила себе любові до чоловіка
