Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Оскільки політика залишалася в країні єдиною темою, що призводила до розривів між родичами й друзями, Лена запровадила в домі закон мовчання на політичні теми, як раніше запровадила його стосовно свого чоловіка. Для Лусії, яка саме переживала період підліткової непокори, ідеальною манерою подратувати матір було згадати про Альєнде. Лена поверталася ввечері виснажена роботою, громадським транспортом, паралізованим через страйки та демонстрації вуличним рухом і вічними чергами за худющим курчам чи сигаретами, без яких не могла жити; а проте, зібравшись на силі, жінка виходила разом з сусідками бити в порожні каструлі на знак протесту проти нестатків зокрема й соціалізму взагалі. Брязкіт каструль починався поодинокими ударами на подвір’ї, до яких невдовзі долучалися інші, утворюючи один оглушливий хор, що відлунював у кварталах, мешканці яких належали до середнього та вищого класу, немов передвістя Апокаліпсису. Коли приходила додому, дочка, розчепіривши ноги, сиділа перед телевізором або теревенила по телефону, а програвач на повну потужність горлав її улюблені пісні. Лену непокоїла ця несвідома дівчина з тілом жінки й мозком курки, але набагато сильніше непокоїв Енріке. Вона боялася, що її син — один із тих запальних хлопців, які сповідували прихід до влади шляхом насильства.
Глибока криза, що розділяла країну, зробилася нестерпною. Селяни захоплювали землі й створювали на них сільськогосподарські кооперативи; банки та промислові підприємства експропріювалися; мідні копальні на півночі, які завжди перебували в руках північноамериканських компаній, були націоналізовані; нестача, мов пошесть, охопила геть усе: бракувало шприців та бинтів у лікарнях, запчастин для машин, молока для дітей — життя нагадувало стан паранойї. Власники саботували економіку, вилучали з ринку найнеобхідніші товари, а робітники у відповідь організовувалися в комітети, проганяли керівництво й заволодівали підприємствами. На центральних вулицях з’явилися пікети трудящих, які, гріючись біля вогнищ, охороняли контори й крамниці від банд правих, а в селах тим часом люди чатували день і ніч, захищаючись від колишніх власників. Обидва табори мали в своєму розпорядженні озброєних убивць. Незважаючи на клімат війни, ліві збільшили кількість голосів своїх прихильників на парламентських виборах у березні. І тоді опозиція, яка впродовж трьох років плела змови, зрозуміла, що саботажу замало, щоб повалити уряд. Слід було вдатися до зброї.
У вівторок 11 вересня 1973 року військові повстали проти уряду. Вранці Лена й Лусія почули гул ескадрилій гелікоптерів і літаків, що летіли на невеликій висоті, а визирнувши у вікно, побачили на майже порожній вулиці танки й вантажівки. Не працював жоден телеканал; на екрані весь час показували незмінне геометричне зображення сітки. Завдяки радіо дізналися, що владу взяли військові, але не розуміли, про що йдеться, аж поки через кілька годин на екрані з’явилися чотири генерали в польових мундирах; стоячи біля національного прапора, вони анонсували кінець комунізму на благословенній батьківщині й оприлюднили декрети, які населення мусило виконувати.
Було проголошено військовий стан, припинення на невизначений час роботи парламенту й скасування громадянських прав, поки славетні збройні сили відновлять законність, порядок і цінності західної християнської цивілізації. Генерали пояснили, що Сальвадор Альєнде ввів у дію план, згідно з яким підлягали ліквідації тисячі опозиціонерів, однак їм вдалося запобігти цьому безпрецедентному акту геноциду. «Що тепер буде?» — запитала Лусія стурбовано, бо нестримна радість, з якою Лена відкоркувала пляшку шампанського, щоб відзначити подію, видалася дівчині лихим передвістям, адже її брата Енріке, можливо, десь у цю мить брав розпач. «Нічого, доню, у цій країні солдати поважають конституцію, невдовзі вони призначать вибори», — озвалася Лена, яка й гадки не мала, що минуть іще понад шістнадцять років, перш ніж це станеться.
Матір і дочка залишалися вдома, поки через пару днів скасували комендантську годину; тоді вони змогли вийти ненадовго й купити харчі. Черг уже не було, і на прилавках крамниць лежали гори курчат, проте Лені вони здалися надто дорогими, й вона не купила жодного, зате запаслася сигаретами. «А де були ці курчата вчора?» — поцікавилася Лусія. «Альєнде тримав їх на своєму складі», — відповіла матір.
Вони дізналися, що президент загинув під час бомбардування урядового палацу — телебачення без кінця показувало ці кадри, й почули поголоску про трупи, що пливли за течією річкою Мапоче, яка перетинала місто, а ще про великі багаття, в яких спалювали заборонені книжки, та про тисячі підозрюваних осіб, яких у переповнених армійських вантажівках перевозили до визначених в останню хвилину імпровізованих місць ув’язнення, як-от національний стадіон, де за кілька днів перед тим відбувалися футбольні матчі. Сусіди Лусії раділи так само, як Лена, а дівчина відчувала страх. Одна підслухана мимохідь репліка відлунювала в її грудях як безпосередня погроза братові: «Цих клятих комуністів запроторять до концтаборів, а першого, хто запротестує, розстріляють, як ці нікчеми намірялися вчинити з нами».
Коли поширилася чутка, що тіло Віктора Хари з понівеченими руками кинули, немов на покару, в якийсь бідняцький квартал, Лусія кілька годин невтішно плакала. «Це все плітки, доню, перебільшення. Люди вже не знають, що вигадати, щоб ославити збройні сили, які врятували країну від пазурів комунізму. Як тобі спало на думку, що таке може статися в Чилі?» Телебачення показувало анімаційні фільми та військові оркестри, в країні було спокійно. Перший сумнів Лена відчула, коли побачила ім’я сина в одному з чорних списків, які зобов’язували означених у них осіб з’явитися до поліцейських казарм.
Через три тижні озброєні люди в цивільному, які не мали потреби називатися, вдерлися до помешкання Лени в пошуках її дітей — Енріке, звинуваченого в належності до партизанів, та Лусії як співчуваючої. Лена вже кілька місяців не мала звістки від сина, а якби й мала, не втаємничила б цих людей. Лусія через комендантську годину заночувала в подруги, і матері — попри одержані під час цього
