Там, за зимою - Ісабель Альєнде

полягала зрада Грегоріо Ортеги. Його смерть була попередженням членам банди на випадок, якби хтось виявився запроданцем, а ще знущанням з поліції та її обіцянок узяти під контроль злочинність і погрозою населенню. Отець Беніто дізнався про напис на клапті картону від одного з поліцаїв і вирішив, що його обов’язок попередити Консепсьйон Монтою про небезпеку, яка загрожує її родині. «І що ж ми можемо вдіяти, панотче?» — відповіла жінка. Вона вирішила, що Андрес повинен супроводжувати Евелін до школи й назад і — замість скорочувати путь, простуючи стежиною через бананові плантації, — рухатися вздовж шосе, хоч дорога й забиратиме зайвих двадцять хвилин; проте Андресові не довелося виконувати наказ, бо сестра відмовилась повертатися до школи.

Вже тоді стало зрозуміло, що образ брата на мосту скував розум і язик Евелін. Того року дівчині мало виповнитися п’ятнадцять, у неї вже окреслювалися деякі жіночі опуклості, і вона почала долати свою боязкість. До смерті Грегоріо наважувалася відповідати на уроках, знала модні пісні й була ще однією з дівчат, які з удаваною байдужістю розглядали на майдані хлопців. Але після тієї жахливої п’ятниці Евелін втратила апетит і здатність швидко говорити; вона так затиналася, що навіть бабусі бракувало терпіння, щоб спробувати її зрозуміти.

Лусія

Чилі

Її матір Лена й брат Енріке були двома опорами Лусії Мараз у дитинстві та юності, перш ніж військовий переворот відібрав у неї брата. Батько в її житті мовби й не існував, бо загинув у дорожній аварії, коли дівчинка була ще зовсім маленькою, однак думка про батька туманно мріла в головах його дітей. Серед нечисленних спогадів Лусії, таких примарних, начеб узагалі то були не спогади, а навіяні братом картинки, вирізнявся один: дівчинка сиділа у батька на плечах, міцно тримаючись за його вкриту чорним шорстким волоссям голову, поки вони — між клітками з мавпами — прогулювалися зоопарком. В іншому, такому ж невиразному спомині, Лусія, осідлавши носорога, сиділа на каруселі, а батько стояв поруч і підтримував її за пояс. У жодному з цих епізодів не з’являлися ані брат, ані матір.

Лена Мараз, яка до нестями кохала чоловіка з сімнадцяти років, одержала трагічну звістку й оплакувала його кілька годин, поки збагнула, що чоловік, якого вона щойно упізнала в громадській лікарні, коли їй показали вкрите простирадлом тіло на металевому столі, насправді незнайомець, а її шлюб — грандіозне ошуканство. Офіцер карабінерів, який повідомив про пригоду, невдовзі повернувся зі слідчим детективом, який почав ставити Лені жорстокі, з огляду на обставини, запитання, що не мали жодного стосунку до аварії. Офіцерам довелося двічі повторити інформацію, перш ніж Лена второпала, щó вони мають на увазі. Її чоловік виявився двоєженцем. За сто шістдесят кілометрів, в одному провінційному містечку мешкала інша, так само ошукана жінка, яка гадала, буцімто вона законна дружина й матір його єдиного сина. Багато років чоловік вів подвійне життя, прикриваючись пов’язаною з роз’їздами роботою, що начебто виправдовувала його тривалу відсутність. Оскільки перший шлюб він узяв з Леною, другий вважався юридично не чинним, проте син від нього був визнаний законним і мав прізвище батька.

Жалóба Лени обернулася на бурю гніву й запізнілих ревнощів; кілька місяців жінка перебирала в пам’яті минуле, шукаючи в ньому брехні й недомовки, намагаючись зв’язати кінці з кінцями, щоб пояснити кожний підозрілий вчинок, кожне облудне слово, кожну несправджену обіцянку, піддаючи сумніву навіть те, як вони кохалися в ліжку. Лені так кортіло дізнатися про іншу жінку, що вона поїхала до провінції, вистежила її й побачила нічим не прикметну, бідно вбрану молодку в окулярах, зовсім не схожу на ту куртизанку, яку намалювала в своїй уяві. Лена роздивилася її здаля, ходила за нею вулицями, але не підійшла. Через кілька тижнів, коли та жінка зателефонувала й запропонувала зустрітися і обговорити ситуацію, бо обидві, мовляв, однаково постраждали, і їхні діти мають спільного батька, Лена різко її урвала. Між ними немає нічого спільного, а гріхи цього типа — то лише його гріхи, і він, поза сумнівом, спокутуватиме їх у чистилищі.

Лють поїдом їла жінку, але в якийсь момент свого життя Лена зрозуміла, що чоловік і далі ранить її, вже з могили, й власна нестяма руйнує її сильніше, ніж зрада. Тоді вона вдалася до драконівського методу: одним помахом сокири відтяла зрадливця від свого життя, порвала всі його фотографії, викинула всі його речі, перестала зустрічатися зі спільними знайомими й уникала будь-яких контактів з родиною Мараз, однак залишила за собою прізвище, бо його мали її діти.

Для Енріке й Лусії знайшлося просте пояснення: тато загинув в аварії, але життя триває, а думати про відсутніх згубно. Вони мусили перегорнути сторінку; досить було згадувати померлого в молитвах, аби його душа спочивала з миром. Лусія могла уявляти, який він був, завдяки парі чорно-білих знімків, урятованих братом, перш ніж Лена їх виявила. На них батько виглядав високим, худорлявим чоловіком з уважними очима й набріоліненим волоссям. На одній із фотографій він був ще зовсім молодий, у мундирі військово-морського училища, де спершу навчався, а згодом працював якийсь час інженером-акустиком; на іншій, зробленій через кілька років, батько був з Леною й кількамісячним Енріке на руках. Він народився в Далмації і разом зі своїми батьками хлопчиком емігрував до Чилі, як Лена й сотні інших хорватів, котрі прибули сюди як югослави й оселилися на півночі країни. З Леною познайомився на фольклорному фестивалі; та обставина, що молоді люди мали в минулому багато спільного, живила ілюзію любові, хоча вони були дуже різні. Лена — серйозною, консервативною та побожною; він — веселим, богемним і зухвалим; вона покірно підкорялася правилам, була працьовитою й ощадливою, він — лінивим і марнотратним.

Лусія росла, нічого не знаючи про батька, бо вдома на розмови про нього було накладено табу; Лена ніколи їх не забороняла, однак уникала — спохмурніла, зі стуленими губами. Діти навчилися гамувати цікавість. Лена дуже рідко згадувала чоловіка, проте в останні тижні життя могла говорити про нього й відповідати на доньчині запитання. «Від мене ти успадкувала почуття відповідальності й силу, батькові можеш подякувати за привабливість і жвавий розум, але в тебе немає його вад, а їх чимало», — мовила якось Лена.

У дитинстві Лусія сприймала відсутність батька, як зачинену кімнату, непроникні двері, за якими ховалися хтозна-які таїни. Як прочинити ці двері? Кого знайде вона в тій кімнаті? Хоч як пильно вдивлялася в чоловіка на фотографіях, не могла пов’язати себе з ним: він був чужим. Коли хтось цікавився її родиною, дівчинка, щоб уникнути можливих