Там, за зимою - Ісабель Альєнде

Грегоріо Ортега не встиг скористатися благами її молитов і свічок, поставлених за нього в церкві. Хлопцеві залишалося кілька місяців до призову на військову службу, коли він таки домігся свого: був прийнятий до МС-13, більш відомої як Мара Сальватруча[11], найжорстокішої з-поміж усіх банд. Він мусив присягтися кров’ю, що буде вірним передусім своїм товаришам, а вже потім родині, жінкам, наркотикам і грошам. Витримав суворий іспит, що чекав на всіх неофітів: болючі удари палицями від багатьох учасників банди. Після обряду посвячення хлопець почувався радше мертвим, ніж живим: позбувся кількох зубів і впродовж двох тижнів мочився кров’ю, а проте, коли оговтався, мав право на перше татуювання, якими вирізнялися члени МС-13. Грегоріо сподівався, що з часом кількість його злочинів ростиме, він завойовуватиме повагу, і зрештою все його тіло й лице — як у найфанатичніших членів банди — вкриються татуюваннями. Чув, що у в’язниці Пелікан Бей у Каліфорнії сидить один сальвадорець, який осліп, бо наніс татуювання на білки очей.

За тридцять з чимось років існування банда, що виникла в Лос-Анджелесі, простягла свої щупальця по всій території США, Мексики та Центральної Америки й налічувала понад сімдесят тисяч злочинців, які займалися вбивствами, здирством, викраденнями, торгівлею зброєю, наркотиками та людьми й славилися такою жорстокістю, що інші банди зазвичай наймали їх для найбруднішої роботи. У Центральній Америці, де вони мали більшу безкарність, ніж у США й Мексиці, учасники банди позначали свою територію, залишаючи на своєму шляху невпізнанні тіла. Ніхто не наважувався кинути їм виклик — ні поліція, ні військові. Сусіди знали, що старший онук Консепсьйон Монтої вступив до МС-13, але говорили про це пошепки за зачиненими дверима, щоб не накликати помсти. Спершу односельці почали оминати бідолашну бабусю та інших двох її онуків: ніхто не бажав ускочити в халепу. Від часів репресій люди звикли до страху й не уявляли, що можна жити якось інакше: МС-13 була ще однією пошестю, ще однією карою за той гріх, що вони жили на світі, ще одним приводом триматися обачно. Консепсьйон протистояла бойкоту з гордо зведеною головою, жінку не бентежила тиша навколо неї на вулиці й на ринку, куди простувала по суботах, щоб продати свої пиріжки та вживаний одяг, який з Чикаго присилала Міріам. Невдовзі Грегоріо кудись завіявся, якийсь час його ніхто не бачив, і страх перед ним послабився. Люди мали інші нагальніші клопоти. Консепсьйон заборонила дітям згадувати старшого брата. «Щоб не накликати біди», — попереджала стара.

Уперше Грегоріо повернувся через рік: мав золоті зуби, вибриту голову й татуювання: колючий дріт навколо шиї, а ще цифри, літери та черепи на суглобах пальців. Він ніби підріс на кілька сантиметрів, був уже не щуплявим шмаркачем, а мускулястим, укритим рубцями членом банди. Сальватруча зробилася його родиною, в ній він знайшов свою ідентичність і вже не мусив жебракувати, а міг брати все, що уподобав: гроші, наркотики, алкоголь, зброю, жінок — досить було простягнути руку. Грегоріо вже майже не пам’ятав років принижень. Увійшов до бабусиної оселі твердим кроком і голосно заявив про себе. Стара саме лущила разом з Евелін кукурудзу, а лише трохи вирослий і начеб молодший, ніж був насправді, Андрес сидів біля іншого краю єдиного в домі столу й робив уроки.

Андрес рвучко скочив на ноги і з розкритим чи то через страх, чи то від подиву ротом глипав на старшого брата. Грегоріо ніжно штовхнув його й боксерськими рухами загнав у куток, демонструючи татуювання на стиснутих у кулаки пальцях. Тоді наблизився до Евелін, наміряючись обійняти сестру, однак спинився, так і не доторкнувшись до неї. У банді він навчився не довіряти жінкам і зневажати їх, але його сестра була винятком. На відміну від решти, вона була доброю й чистою дівчинкою, яка ще не розвинулася в жінку. Грегоріо подумав був про небезпеки, що чатують на Евелін лише через те, що вона народилася жінкою, й радів, що зможе її захистити. Ніхто не наважиться заподіяти їй лихо, бо матиме справу з бандою й особисто з ним.

Бабуся здобулася на слово й запитала, навіщо він прийшов. Грегоріо зневажливо зміряв її поглядом і по довгій паузі відповів, що прийшов попросити, аби вона його поблагословила. «Нехай Господь мені його благословить, — пробурмотіла стара, як робила це щовечора перед сном разом з онуками, а тоді пошепки додала, — і нехай Господь мені його простить».

Із кишені широких, абияк підперезаних джинсів хлопець видобув пачку кетцалів і з гордістю простягнув бабусі цей свій перший внесок до родинного бюджету, проте Консепсьйон Монтоя відмовилася взяти гроші й попросила Грегоріо не приходити більше, бо він подає поганий приклад меншим дітям. «Стара невдячна нікчема!» — скрикнув Грегоріо й жбурнув гроші на долівку. І пішов, бурмочучи погрози; минуло чимало місяців, перш ніж хлопець знову побачив рідних. Коли Грегоріо зрідка опинявся в селі, то чекав брата й сестру на якомусь розі, ховаючись, щоб ніхто його не впізнав, відчуваючи ту саму невпевненість, що мучила його змалку. Він навчився приховувати цю невпевненість: у банді шанувалися хвалькуватість і чоловіча сила. Грегоріо перехоплював Андреса й Евелін, коли ті в гурті інших дітлахів поверталися зі школи, тягнув до якогось темного провулку, щоб дати грошей і розпитати, чи відомо їм щось, бува, про матір. Гасло банди вимагало позбутися ніжностей, одним ударом відтяти всі почуття; родина вважалася путами, тягарем, жодних споминів чи туги, треба бути мужчиною, мужчини не плачуть, не нарікають, не кохають, мужчини самі дають собі раду. Єдине, що чогось варте, — мужність; честь боронять кров’ю, повагу здобувають кров’ю. Проте Грегоріо, мов на біду, був прив’язаний до брата й сестри спогадами про прожиті разом роки. Не роздумуючи про витрати, він пообіцяв Евелін влаштувати свято на її п’ятнадцятиліття й подарував Андресові велосипед. Той кілька тижнів ховав його від бабусі, поки врешті до старої дійшли чутки, й вона змусила внука в усьому зізнатися. Консепсьйон надавала йому помордасів за те, що прийняв подарунок від бандита, й наступного дня продала велосипед на ринку.

Суміш жаху й обожнювання, які викликав Грегоріо в Андреса й Евелін, оберталася на паралізуючий страх у його присутності. Ланцюжки з хрестиками на шиї, зелені льотчицькі окуляри, американські чоботи, татуювання, що, наче висип, поширювалися по його шкірі, слава вбивці, шалене життя, байдужість до болю й смерті, його таємниці та злочини — усе зачаровувало їх. Потайки, щоб не почула