Там, за зимою - Ісабель Альєнде

class="p1">Затинаючись на кожному складі, дівчина насилу вимовила своє ім’я: Евелін Ортега. Річард відчув роздратування; йому терміново потрібна була чиясь допомога, щоб спекатися непроханої гості. Через кілька годин, коли чоловік уже міг спокійно все обміркувати, його здивувало, що єдиним, що спало йому на думку, було зателефонувати чилійці з підвалу. За час їхнього знайомства ця жінка зарекомендувала себе здібним професіоналом, однак не було жодних підстав сподіватися, що їй вдасться знайти вихід з такої халепи.

Дзвінок розбудив Лусію Мараз о десятій годині вечора. Єдиною людиною, яка могла зателефонувати о цій порі, була її дочка Даніела, проте це був Річард. Він попросив її терміново піднятися до нього. Лусія, цілий день тремтячи від холоду, нарешті зігрілася в ліжку й не хотіла залишати свого кубельця через забаганку чоловіка, який змусив її жити в цій крижаній ескімоській хижі, а вчора ввечері знехтував її потребу в чиємусь товаристві. До того ж підвал не мав прямого сполучення з будинком; вона мусила вдягтися, прокласти в снігу дорогу й подолати дванадцять слизьких сходинок, щоб потрапити в дім: Річард не заслуговував на такі зусилля.

Минулого тижня їй довелося посперечатися з ним, бо вода в собачій мисці вдосвіта заледеніла, однак навіть цей переконливий доказ не змусив домовласника підвищити температуру. Річард обмежився тим, що позичив їй плюшеву ковдру з підігрівом, яка десятиліттями валялася без діла, а коли Лусія під’єднала її до розетки, повалив дим і сталося коротке замикання. Востаннє жінка поскаржилася на холод. Перед тим були інші причини. Ночами через стіни вона чула мишачий хор, але господар запевняв, буцімто це неможливо, оскільки коти знищують гризунів. А звуки, мовляв, ідуть від заіржавілих труб та сухої деревини.

— Вибач, що турбую так пізно, Лусіє, але прошу тебе прийти, справа серйозна, — заявив Річард по телефону.

— Яка ще справа? Якщо тільки ти не спливаєш кров’ю, муситимеш зачекати до ранку.

— У мій дім вдерлася якась істерична латиноамериканка, і я не знаю, що з нею робити. Раптом ти зможеш їй зарадити. Я її майже не розумію.

— Гаразд, бери лопату й відшкреби мене від снігу, — зглянулася жінка, яку з’їдала цікавість.

Невдовзі вбраний, мов інуїт[6], Річард відкопав свою пожилицю й відвів її разом із Марсело до свого помешкання, майже такого холодного, як і підвал. Клянучи його скнарість, що позначалася на опаленні будинку, Лусія подибала за ним на кухню, де вже бувала мимохідь кілька разів. Щойно приїхавши до Брукліна, жінка навідалася до Річарда під тим приводом, що хоче, мовляв, приготувати йому вегетаріанську вечерю, сподіваючись у такий спосіб поглибити стосунки, однак Річард виявився міцним горішком. Вона розцінювала вегетаріанство як дивацтво людей, яким ніколи не дошкуляв голод, проте, куховарячи для нього, добре постаралася. Річард мовчки з’їв дві тарілки, стримано подякував і жодного разу не відповів їй за цей знак уваги. Того разу Лусія мала нагоду пересвідчитися, яке невибагливе життя веде її домовласник. Серед нечисленних абияких меблів у сумнівному стані вирізнявся розкішний рояль. По середах і суботах до Лусіїної комірчини долинали акорди концертів, що їх давали Річард і ще троє музикантів, які збиралися заради задоволення пограти разом. Їй подобалося, як вони грають, але Лусія мала поганий слух і погано розумілася на музиці. Кілька місяців жінка тішилася надією, що Річард якось покличе її послухати квартет, однак так і не дочекалася запрошення.

Річард займав найменшу в будинку спальню — чотири стіни з віконцем, наче у в’язничній камері, й вітальню, перетворену на склад друкованих паперів — обидві на першому поверсі. Кухня також була завалена стосами книг: на те, що це кухня, вказували холодильник і примхлива газова плита, що часто запалювалася сама собою, без участі людини, а полагодити її було неможливо через брак запчастин, яких давно вже не виробляли.

Особа, про яку казав Річард, виявилася карлицею. Вона сиділа за необтесаним дерев’яним столом, що правив господареві і за письмовий, і за обідній; ноги гості загорнутої в яскраво жовту теплу куртку з напнутим на голову каптуром і взутої в чоботи пожежника звисали з табуретки. В її поведінці не було й натяку на істеричність, незнайомка радше здавалася збентеженою. Вона начеб не помітила Лусії, але та наблизилася й простягнула руку, не випускаючи Марсело й не зводячи погляду з котів, які, вигнувши спини, зблизька роздивлялися собаку.

— Лусія Мараз, чилійка, я винаймаю кімнату в підвалі, — відрекомендувалася жінка.

З жовтої куртки з’явилася тремтяча дитяча ручка, що слабо потиснула Лусіїну.

— Її звати Евелін Ортега, — озвався Річард, оскільки дівчина мовчала.

— Дуже приємно, — мовила Лусія.

Запала тиша, яку, нервово відкашлявшись, знову урвав Річард.

— Я штовхнув ззаду її автівку, коли повертався від ветеринара. Один із котів отруївся антифризом. По-моєму, вона дуже перелякана. Ти можеш з нею поговорити? Я певен, ви порозумієтеся.

— Чому?

— Адже ти жінка, еге ж? І розмовляєш її мовою краще за мене.

Лусія звернулася до дівчини по-іспанськи, щоб з’ясувати, звідки та і що з нею трапилося. Гостя вийшла із заціпеніння, в якому начебто перебувала, й відкинула каптур, але й далі сиділа, утупившись у підлогу. Це була не карлиця, а дуже низькоросла худюща дівчина: обличчя мала таке ж ніжне, як і руки, шкіру кольору світлої деревини й зібране на потилиці волосся. Лусія вирішила, що перед нею індіанка, яка, можливо, належала до народу майя, хоча на її обличчі не надто вирізнялися типові для цього людського племені риси: орлиний ніс, випнуті вилиці й мигдалеві очі. Річард пояснив дівчині, що та може довіряти Лусії, причому промовив це дуже голосно, бо вважав, що іноземці розуміють англійську, якщо їм кричати. Цього разу його припущення спрацювало: голосом канарки гостя уточнила, що вона з Гватемали. Дівчина так жахливо затиналася, що важко було стежити за змістом її слів. Коли договорювала фразу, ніхто вже не пам’ятав її початку.

Лусії вдалося з’ясувати, що Евелін без дозволу взяла машину своєї хазяйки, такої собі Шеріл Леруа, коли та поринула в післяобідній сон. Так само затинаючись, дівчина додала, що після того, як Річард штовхнув її автівку, вона вже не могла повернутися додому, бо їй би довелося в усьому зізнатися. Вона боялася не хазяйки, а хазяїна — пана Френка Леруа, чоловіка злостивого й небезпечного. Дівчина кружляла містом, силкуючись придумати якийсь вихід, в її голові роїлися різні думки. Пом’ятий багажник не зачинявся й пару разів відкривався, тож їй довелося зупинитися й перехопити його ремінцем від своєї куртки. Решту дня та частину вечора вона зупиняла машину в різних районах міста, але стояла на одному місці недовго, боячись привернути увагу, а ще через сніг, який міг