Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Теоретично в його домі кожна річ мала своє місце й була на своєму місці, однак на практиці папери, журнали та книги розмножувалися, мов хробаки в кошмарному сні. Уранці їх завжди було більше, ніж увечері напередодні, а часом з’являлися публікації й цілі сторінки, яких він доти ніколи не бачив і навіть не здогадувався, як вони могли потрапити в дім. Після вечері Річард читав, готувався до лекцій, виправляв контрольні роботи й писав нариси на політичні теми. Своєю академічною кар’єрою він більшою мірою завдячував власній наполегливості дослідника й публіциста, ніж викладацькому покликанню; тому Річарда дивувала відданість, яку виявляли йому студенти навіть після завершення навчання. Комп’ютер Річард тримав на кухні, а принтер — у порожній кімнаті на третьому поверсі, де не було інших меблів, крім стола, на якому той стояв. На щастя, чоловік жив сам і не мусив нікому пояснювати причини такого дивного розташування офісної техніки, адже мало хто зрозумів би його рішення підніматися й спускатися сходами заради фізичного вправляння. До того ж таким чином він міг двічі подумати — з поваги до офіруваних, перетворених на папір дерев — перш ніж роздрукувати якусь дурницю.
Іноді, безсонними ночами, коли йому не вдавалося спокусити рояль і клавіші грали, що їм заманеться, Річарда змагала давня згубна пристрасть до віршування. Він витрачав на це небагато паперу: занотовував поезії від руки в шкільних зошитах у клітинку. Їх було кілька, заповнених незавершеними віршами, а ще пара розкішних записників у шкіряних палітурках, куди Річард переписував свої найкращі поезії, сподіваючись відшліфувати їх у майбутньому, яке, однак, ніколи не наставало: перспектива перечитувати їх викликала у нього спазми в животі. Він вивчав колись японську мову, щоб насолоджуватися хайку[4] в оригіналі, міг читати й розумів по-японськи, але намагатися розмовляти було б самовпевненістю. Річард вважав за честь бути поліглотом. Португальську опанував змалку з родичами по матері й удосконалив з Анітою. Певною мірою знав французьку з романтичних причин та іспанську через професійну необхідність. Його першим коханням, у дев’ятнадцять років, стала старша від нього на вісім років француженка; вони познайомилися в одному з нью-йоркських барів, і Річард подався за нею до Парижа. Пристрасть швидко охолола, але за взаємною згодою вони й далі жили разом у кімнаті на горищі розташованого в Латинському кварталі будинку, і цього часу Річардові вистачило, щоб засвоїти основи тілесної любові й французької мови, якою він говорив з жахливим акцентом. Його іспанська походила з книжок та вулиці; в усіх куточках Нью-Йорка не бракувало латиноамериканців, проте ці емігранти рідко коли розуміли вимову інституту Берліца[5], яку він колись вивчав. Річард так само не розумів їх, за винятком найнеобхідніших фраз, коли доводилося замовляти щось у ресторані. У нього склалося враження, що всі офіціанти в країні іспаномовні.
У суботу вдосвіта буря вже минула, залишивши Бруклін по пояс у снігу. Річард прокинувся з прикрим відчуттям, що напередодні образив Лусію, знехтувавши її тривоги. Чоловік охоче побув би з нею, поки знадвору на будинок налітали пориви сніговію. Чому він її урвав? Боявся потрапити в пастку закоханості, якої уникав двадцять п’ять років. Річард не запитував себе, чому уникав любові, бо відповідь здавалася йому очевидною: то була його неуникна покута. З часом він звик до чернечого життя й внутрішньої тиші, притаманної людям, які самотньо живуть і сплять. Поклавши слухавку після розмови з Лусією, він хотів був прихопити термос з чаєм, піти до дверей підвалу й побути з нею. Дитинний страх цієї жінки, яка спізнала чимало життєвих драм, але здавалася невразливою, збуджував його уяву. Річард був би не проти дослідити цей пролом у зведеній Лусією фортеці, однак його спинило передчуття небезпеки: мовби піддавшись пориву, він ступав на сипучі піски. Відчуття ризику не полишало його. Нічого нового. Час від часу його змагала безпричинна туга; проти цього чоловік мав свої зелені пігулки. У таких випадках Річардові ввижалося, нібито він падає у бездонну холодну темряву моря, а поблизу немає нікого, хто б простягнув руку й витягнув його на берег. Ці фаталістичні передчуття почалися в Бразилії: він заразився від Аніти, яка жила залежна від знаків потойбічного світу. Раніше кошмари часто переслідували його, проте Річард навчився давати їм раду, бо видіння рідко збувалися.
По радіо й телевізору радили залишатися вдома, поки розчистять вулиці. Мангеттен був іще напівпаралізований, крамниці стояли зачинені, однак метро й автобуси вже відновили рух. Інші штати були навіть у гіршому стані, ніж Нью-Йорк; поламані будинки, вирвані з корінням дерева, відрізані від світу квартали — причому деякі без газу й світла. Їхні мешканці за лічені години перенеслися на два століття назад. Порівняно з ними бруклінцям ще пощастило.
Річард вийшов з дому, щоб відчистити від снігу припарковану навпроти автівку, перш ніж та вкриється кригою, яку доведеться відшкрябувати. Потім нагодував котів і з’їв звичний сніданок — вівсянку з мигдалевим молоком і фрукти, а тоді засів за статтю про бразильську економічну та політичну кризу, що стала очевидною для світової спільноти в зв’язку з наступними Олімпійськими іграми в цій країні. Річард повинен був ще перевірити дипломну роботу одного студента, але відклав її на потім. Попереду був цілий день.
Близько третьої години дня Річард завважив відсутність одного з котів. Коли господар був удома, тваринки намагалися триматись поблизу. Його стосунки з ними були позначені взаємною байдужістю, за винятком Дойс — єдиної кішки, яка користалася з найменшої нагоди, щоб стрибнути йому на коліна й згорнутися так, аби Річард її гладив. Троє котів трималися незалежно й одразу затямили, що вони не талісмани на щастя, і їхній обов’язок — полювати мишей. Річард упевнився, що Ум і Куатру якось неспокійно никають по кухні, а Трейс десь подівся. Дойс лежала на столі біля комп’ютера — це було одне з її улюблених місць.
Річард подався на пошуки зниклого кота, ходив по дому й посвистував — тваринки знали ці звуки. Знайшов його на другому поверсі: кіт лежав на підлозі з рожевою піною на писку. «Ну ж бо, Трейс, підведися. Що з тобою, хлопче?» Йому вдалося підвести кота на ноги; той, похитуючись, мов п’яний, зробив кілька кроків і впав. Всюди виднілися сліди блювоти; таке траплялося доволі часто, бо коти не завжди добре перетравлювали кістки гризунів. Річард відніс тваринку на кухню й марно намагався напоїти водою.
