Там, за зимою - Ісабель Альєнде

Ця велика занедбана кам’яниця брунатного кольору, подібна до сотень інших у Брукліні, обійшлася Річардові дуже дешево, бо він купив її у свого кращого друга, аргентинця, який раптом одержав велику спадщину й, щоб дати їй раду, повернувся на батьківщину. Через кілька років ціна цього ж, але вже більш занедбаного будинку сягала понад три мільйони доларів. Річард придбав його незадовго перед тим, як молоді професіонали з Мангеттена почали масово скуповувати й перебудовувати мальовничі житла, збільшуючи їхню ціну до непристойних сум. Колись це була територія злочинів, наркотиків та банд — ніхто не наважувався блукати тут уночі; однак у часи, коли на проспекті оселився Річард, район — попри баки зі сміттям, рахітичні дерева й завалені брухтом подвір’я — зробився одним із найомріяніших у країні. Лусія жартома порадила Річардові продати цю реліквію з рипливими сходами та розхитаними дверима, однак той був чоловіком похмурим, його природний песимізм підживлювали суворість і недоладність будинку з п’ятьма просторими порожніми кімнатами, трьома ванними, якими ніхто не користувався, зачиненою мансардою й такими високими стелями на першому поверсі, що потрібна була пожежна драбина, щоб замінити лампочку.

Річард Баумастер був керівником Лусії в Нью-Йоркському університеті, де та викладала за шестимісячним контрактом. Після закінчення семестру їй доведеться розпочати життя з чистого аркуша: знайти іншу роботу й інше місце проживання, поки визначиться її майбутнє на тривалу перспективу. Рано чи пізно вона повернеться до Чилі доживати віку, але до цього було ще далеко, й відтоді, як її дочка Даніела оселилася в Маямі, де розпочала кар’єру морського біолога — можливо, покохавши когось і плекаючи плани залишитися там назавжди — ніщо вже не кликало Лусію на батьківщину. Сподівалася добре скористатися роками здоров’я, що залишилися попереду, поки старість не підточить сили. Хотіла жити за кордоном, де щоденні виклики заповнюватимуть її думки, а серце залишатиметься більш-менш спокійним, бо в Чилі її гнітив тягар пережитого, звичок та обмежень. Там вона почувалася б самотньою бабцею, яку неминуче переслідували б марні лихі спомини, а за кордоном на неї ще могли чекати несподіванки й якісь нагоди.

Лусія погодилася працювати в Центрі латиноамериканських і карибських студій, щоб мати можливість виїхати на якийсь час та бути ближче до Даніели. А ще тому — жінка мусила це визнати, — що Річард збуджував її цікавість. Лусія щойно спізнала любовне розчарування й вирішила, що Річард міг би стати тим лікувальним засобом, що допоміг би їй остаточно забути Хуліана, її останнє кохання, єдиного мужчину, який залишив у ній певний слід після розлучення з чоловіком у 2010 році. За час, що сплив відтоді, Лусія пересвідчилася, як мало коханців може бути у жінки її віку. До появи Річарда мала кілька пригод, про які й згадувати було не варто; з Річардом Лусія познайомилася понад десять років тому, ще коли була в шлюбі, і відтоді він приваблював її, хоча жінка й сама не могла б сказати, чим саме. Річард був людиною протилежної вдачі, і крім професійних питань вони не мали майже нічого спільного. Випадково зустрічалися на конференціях, годинами говорили кожен про свою роботу й досить регулярно обмінювалися листами, але він не виявляв найменшої цікавості до неї як до жінки. Лусія здавалася йому не такою, якою була насправді, бо їй бракувало зважливості кокетливих жінок. Задумливий вигляд і боязкість Річарда виявилися дієвою приманкою, що заохотила Лусію вирушити до Нью-Йорка. Гадала, що такий чоловік, як він, має бути розважливим, серйозним і благородним — справжньою винагородою для жінки, здатної подолати перешкоди, якими той всіяв шлях до будь-якої близькості.

У свої шістдесят два роки Лусія все ще неминуче плекала дівочі фантазії. Мала зморшкувату шию, суху шкіру й кволі руки, відчувала важкість у колінах і змушена була спостерігати, як зникає її талія, бо їй бракувало дисципліни, щоб у гімнастичному залі опиратися власній руйнації. Груди залишалися молодими, але не належали їй. Вона уникала дивитися на себе голу, бо вдягнена почувалася набагато краще; знала, які кольори та стилі їй личать, і старанно їх дотримувалася: могла за двадцять хвилин купити повний гарнітур, навіть з цікавості не відволікаючись на щось інше. Дзеркала, як і фотографії, були безжальними ворогами, бо являли її завмерлу з усіма неприхованими вадами. Лусія вважала, що — коли й могла виглядати привабливо — то в русі. Була гнучкою та зграбною, хоча й не заслуговувала на таке, бо не докладала для цього жодних зусиль; ба навіть більше — любила поласувати й побайдикувати, мов якась одаліска, тож якби в світі існувала справедливість, бути б їй товстухою. На щастя, вона успадкувала метаболізм своїх предків, бідних хорватських селян, людей мужніх і, мабуть, голодних. На фото в паспорті її обличчя було серйозним, з прямим поглядом («як у радянської тюремниці», — жартувала Даніела), але ніхто не бачив її такою: вона мала виразне обличчя і вміло користувалася макіяжем.

Одне слово, Лусія була задоволена власною зовнішністю й не опиралася неминучій руйнації часу. Її тіло старіло, але в душі вона залишалася колишньою юнкою. І не могла уявити стару бабцю, якою стане. Її бажання втішатися життям росло в міру того, як майбутнє скорочувалося, і почасти її ентузіазм — усупереч реальності, в якій Лусії бракувало таких нагод, — живила примарна надія мати коханця. Лусія скучила за сексом, романом і коханням. Перший вона зрідка мала, другий залежав від везіння, а третє — здавалося дарунком долі, який нізащо їй не дістанеться, як не раз запевняла дочка.

Лусія шкодувала про розрив з Хуліаном, однак не розкаювалася в тому, що урвала їхні стосунки. Вона потребувала стабільності, а він у свої сімдесят років і далі стрибав, наче колібрі, від жінки до жінки. Усупереч порадам дочки, яка вихваляла переваги вільної любові, для Лусії інтимне життя з мужчиною, який розважався з іншими жінками, було неможливим. «Чого ти хочеш, мамо? Вийти заміж?» — сміялася Даніела, дізнавшись, що вона порвала з Хуліаном. Ні, але Лусія хотіла кохати, кохаючи, заради тілесної втіхи й душевного спокою. Хотіла кохати людину, яка відчуває те саме, що й вона. Хотіла, щоб її приймали такою, якою вона є, не змушеною щось приховувати чи вдавати, і хотіла так само глибоко пізнати й прийняти партнера. Хотіла мати когось, з ким можна було б у неділю вранці лежати в ліжку й читати