
Кров і правда - Alina Pero
Минуло кілька днів, і хоча біль притупився, він усе ще давав про себе знати. Я досі приймав знеболювальні, але треба було повертатися до роботи.
СТО зустріло мене звичним запахом мастила, бензину та паленого металу. Ярослав, як завжди, вже копирсався під капотом якогось старенького «Фольксвагена».
— Дивись, хто ожив! — він відсунувся від машини й уважно мене оглянув. — Як самопочуття, бо виглядаєш ти ще так собі?
— Нормально. Робота чекати не буде.
Я переодягнувся в робу, застебнув блискавку й розім’яв плечі, трохи кривлячись від болю.
— Ну-ну, дивись не впади посеред боксу, а то доведеться тебе ще й витягати звідси.
Я тільки фиркнув.
Щойно взяв інструменти, як у боксові двері зайшов постійний клієнт — Сергій Іванович. Чоловік років п’ятдесяти, який їздив на старій, але доглянутій «Тойоті».
— О, Артеме, ти вже на місці! Добре, бо в мене знову ця клята проблема!
Я потис йому руку.
— Що цього разу?
— Те саме, що й минулого місяця! Я ж казав, що щось із ходовою. Машина реве, як скажена, коли на швидкості.
Я опустився на коліна, заглянув під авто й провів долонею по металу, шукаючи проблемну зону.
— Їздили в ями? Або вибоїни?
— Та хто їх, клятих, об’їде? Дороги жахливі.
Я підсунув домкрат, підняв авто й поліз під днище. Пальцями намацав люфт у рульовій рейці.
— Зрозуміло. Тут у вас шарова розбита, а ще втулки стабілізатора треба міняти.
— Точно? — Сергій Іванович з підозрою заглянув під машину, хоча розбирався в авто приблизно ніяк.
— Сто відсотків. Будете чекати чи залишаєте машину?
— Чекатиму. Тільки швидко, Артеме, мені ще на базу треба.
Я кивнув і взявся до роботи. Болти, гайки, мастило, тонка металева стружка на пальцях — усе це діяло на мене заспокійливо. Тут усе було просто: якщо щось не працює, ти це розбираєш, ремонтуєш і повертаєш у робочий стан.
Шкода, що з людьми так не можна.
Я працював мовчки, занурюючись у процес. Руки діяли механічно, точно, без роздумів. Тільки коли відчув, що біль у боці починає знову даватися взнаки, трохи пригальмував.
Ярослав за цим спостерігав, схрестивши руки.
— Ну, що, швидко втомився?
— Заткнись, Ярику.
— Я ж попереджав.
— І що? Лягти й чекати, поки саме пройде?
— Ага. Ну або хоча б дати собі нормальний час на відновлення.
Я лише зітхнув і продовжив роботу.
Через години дві все було готово. Я змахнув мастило з рук, здав ключі Сергію Івановичу й глянув на годинник.
Робочий день тільки починався, а я вже відчував втому. Але тут, на СТО, хоч було спокійно. Ніхто не кричав, не ставив на мене гроші, не вимагав битися.
І тільки цього вже було достатньо.