Кров і правда - Alina Pero

Це було вже п’яте СТО за день. Я втомилася, ноги гуділи, але я вперто йшла вперед.

Діма дістав для мене мінімум інформації: «Кажуть, він працює в якомусь СТО. Але якому — не знаю». Це не те, на що я сподівалася, але краще, ніж нічого.

На годиннику було майже сім вечора. Сонце повільно ховалося за горизонтом, залишаючи в небі теплий помаранчевий відтінок.

Я глибоко вдихнула, вдивляючись у темні бокси станції. Останній шанс на сьогодні. Якщо і тут його немає — доведеться шукати далі.

Я зайшла всередину й одразу відчула запах моторного масла, металу і бензину. У напівтемному боксі копирсався молодий хлопець — русявий, високий, у робі, закочених по лікті рукавах і з плямами мастила на руках. Він щось лагодив у машині, напівзігнувшись під капотом.

Я зупинилася в дверях і озирнулася.

— Вибачте… Тут працює Фантом?

Хлопець різко випростався й здивовано глянув на мене.

— Що?

— Ну, Фантом… Він тут працює?

Очі його звузилися, наче він намагався мене зчитати.

— А хто питає?

— Знайома.

Він зміряв мене поглядом, ніби намагався вирішити, брехати чи ні.

— Ні, не працює, ви помили…

З-під машини раптом почувся гуркіт, і з-під днища виліз він.

ФАНТОМ.

Його роба була в мастилі, руки чорні від мазути, а обличчя ледь помітно блищало від поту. Темне волосся безладно спадало на лоба, де ще залишався слід від недавнього розсічення.

Він витер руки об ганчірку, підняв голову… і побачив мене.

Очі звузилися, губи стиснулися в тонку лінію.

— Якого біса…?

У грудях щось стиснулося. Він виглядав зовсім інакше, ніж у клубі. Не грізний боєць, а просто хлопець, що важко працює руками. Я не могла зрозуміти, ким він справді був.

Він кинув ганчірку в бік і невдоволено кивнув на вихід.

— Ходімо на вулицю.

Його голос був низький, трохи хрипкий. У ньому не було загрози, лише роздратування.

Я подивилася на нього ще раз і, ковтнувши хвилювання, зробила крок слідом.