Кров і правда - Alina Pero

Все, що мені зараз потрібно, — це відпочинок. Але навіть просто лежати було боляче. Тіло ниє так, наче мене не просто побили, а переїхала фура, потім здала назад і зробила це ще раз для вірності.

Я різко втягую повітря, коли намагаюся змінити положення. Чорт. Ребра. Пальці самі намацують місце удару — так, як я й думав, болить найбільше. Напевно, не зламані, але тріщина можлива. Втім, у лікарню я все одно не піду.

— Живий?

Я піднімаю голову і бачу Ярика. Він стоїть у дверях, спираючись плечем на косяк, і уважно мене розглядає. В руках — пакет із супермаркету.

— Ага, тільки половина мого тіла думає інакше.

Він фиркає, заходить, ставить пакет на стіл і витягує аптечку.

— Ти все ще придурок.

— Знаю.

— Але все одно крутий.

— Знаю.

Ярик закочує очі, але сідає поруч і починає діставати з аптечки бинти та антисептик.

— Голову хочеш залатати чи залишиш як трофей?

— Якщо трофей — даси медаль?

— Можу пляшку пива.

Я сміюся, але тут же стискую зуби, бо сміх віддається болем у ребрах. Ярик кидає на мене косий погляд, але нічого не каже. Він добре знає, чому я це роблю, і скільки разів намагався відмовити мене.

Поки він обробляє мої рани, я думаю про наступні дні. Потрібно хоча б трохи відновитися перед новим боєм. Ярослав обіцяв прикрити мене на СТО, і це добре, бо працювати в такому стані — це як намагатися ремонтувати машину без інструментів.

— Ти хоч нормально поїси? — бурчить Ярик, заклеюючи пластиром розсічену брову.

— Якщо допоможеш піднятися.

— Блін, і чому я все ще з тобою дружу?

Я всміхаюся.

— Бо я крутий.

— Ага, крутий. Давай, крутий, спробуй не вмерти до наступного бою.

І, чесно кажучи, це звучить як виклик.