Кров і правда - Alina Pero

Я сиджу на дерев’яному стільці, спершись ліктями на коліна. Світло в кімнаті тьмяне, жовтувате, кидає довгі тіні на стіни. Кров із розбитої брови стікає до скроні, але я навіть не намагаюся її витерти. Руки тремтять. Від адреналіну. Від виснаження.

— Тримайся рівно, — Кремінь вмикає настільну лампу й наближається з ватним тампоном, просоченим антисептиком.

Я скриплю зубами, коли він торкається рани.

— Боляче? — ухмиляється він.

Я кидаю на нього косий погляд.

— Нічого нового.

Кремінь фиркає, витирає залишки крові з мого обличчя.

— Ти сьогодні реально круто виступив. Вовк — не якийсь там новачок.

Я мовчу.

Вовк дійсно був сильний. Його удари ще віддаються болем у ребрах, але він зробив помилку. І я її використав.

— Він ніколи не програвав, знаєш? — Кремінь кидає ватку у смітник. — До сьогодні.

Я вдихаю, повільно видихаю.

Двері скриплять.

Хромий заходить у кімнату.

Його кроки повільні, розмірені. В руках — конверт.

— Фантом, Фантом… — він усміхається так, що мороз по шкірі. — Ти мене здивував.

Я мовчу.

Він підходить ближче, кладе конверт на стіл.

— Чесно кажучи, я думав, що ти сьогодні програєш.

— Помилився, — відповідаю спокійно.

Хромий сміється, потім киває на гроші.

— Як завжди, усе чітко.

Я беру конверт.

— Гарний бій. Можливо, наступний буде ще цікавіший, — його очі блищать у темряві.

Я не реагую.

Хромий затримується ще на секунду, потім виходить, залишаючи за собою запах дорогого парфуму та металевого присмаку небезпеки.

Я стискаю конверт у руці.

Бій виграно.

Але це ще не кінець.