Кров і правда - Alina Pero

Цей день настав. День бою. День, коли мені потрібно бути максимально уважною, спостерігати, слухати, вбирати кожну деталь. І, головне, не спалитися.

Я не маю права на помилку.

З самого ранку я на роботі. Але думками вже далеко – там, у клубі, де сьогодні б’ються Вовк і Фантом. Їхні імена я почула в розмові організаторів. Вовка всі бояться. Фантом – загадка, але якщо його поставили проти Вовка, значить, він не слабак.

– Юля, ти взагалі тут? – голос Олени, колеги, витягує мене з думок.

– Так, так, що?

– Я питаю, ти закінчила статтю про мерію?

– Ем… майже. Я допрацюю її ввечері.

Вона скептично зводить брови, але нічого не каже. Я ніколи не запарювала дедлайни, але зараз думати про корупцію в міській адміністрації якось не виходить.

Робочий день тягнеться нескінченно довго. Коли нарешті можу піти, одразу ж відправляю повідомлення Дімі:

"Я готова. О котрій?"

Через хвилину приходить відповідь:

"Зустрінемось за годину біля чорного входу. Не спізнюйся."

Звісно, я не спізнюся.

---

Темний двір. Непримітні двері старого заводу. Біля них – Діма, курить, дивиться в телефон.

– Ти хоч розумієш, куди лізеш? – запитує він, навіть не піднімаючи голови.

– Запізно відступати, – відповідаю впевнено, хоча серце гупає як скажене.

Діма кидає недопалок, розтирає його ногою.

– Добре. Але пам’ятай – сьогодні просто спостерігай. Не став питань, не світися, не сперечайся. Вижени з голови свою журналістську цікавість.

Я мовчки киваю.

Двері відчиняються, і мене накриває хвиля гарячого, задушливого повітря. Усередині – напівтемрява, сигаретний дим, запах поту і алкоголю. Люди. Багато людей. Вони гудуть, сміються, кричать. Адреналін завис у повітрі.

Я на місці.

---

Діма веде мене крізь натовп до зони для учасників.

– Пам’ятаєш, що казати? – шепоче він.

– Так, я помічниця. Новенька, але швидко вчусь.

Він киває.

Охорона нас пропускає. Хромий – дивиться на мене прискіпливо, ніби на товар у магазині.

– Це вона? – бурчить він.

– Так. Досвід є, хоч і небагато, – впевнено бреше Діма.

Хромий фиркає.

– Сьогодні просто спостерігаєш. Якщо щось піде не так – винен будеш ти, – кидає він Дімі й відходить.

Я видихаю.

---

Бій розпочнеться за десять хвилин.

Я стою в кутку, тримаючи в руках рушник і пляшку води – ніби дійсно чиясь секундантка.

На ринг виходить Вовк. Високий, широкий у плечах, з хижим поглядом. Натовп вибухає криками.

Потім – Фантом.

І я завмираю.

Бо Фантом – це він.

Чоловік, який врятував мене того вечора.

Той, хто зник у темряві.

Зараз він стоїть на рингу, спокійний, зібраний, немов холодний розрахунок у людській оболонці.

Це змінює все.