Кров і правда - Alina Pero

Минуло кілька днів після моєї першої спроби поговорити з ним. Я досі не могла викинути з голови нашу розмову. Його байдужість, його відсторонений погляд, ніби я для нього просто ще одна настирлива особа, якій варто зникнути. Але я не збиралася здаватися.

Фантом—Артем—міг бути моїм ключем до розслідування. Я знала, що клуб «Пекло» — це не просто місце для боїв, а щось набагато більше. Відмивання грошей, корупція, нелегальні ставки. Я підозрювала, що там задіяні серйозні люди. Але без доказів це залишалося лише здогадками.

І я зрозуміла: якщо хочу дізнатися правду, мені потрібно повернутися. Але цього разу не як журналістка, яка ставить незручні запитання, а як клієнтка.

— Ти серйозно? — Діма втупився в мене так, ніби я щойно сказала, що хочу відвідати Марс.

— Так, Дім. Мені треба, щоб ти дав мені свою машину.

— Ти ж не вмієш водити!

— Я й не збираюся. Ти приїдеш разом зі мною, а потім просто підеш.

Він заплющив очі й протер обличчя рукою.

— Юль, я не впевнений, що це хороша ідея.

— Я теж. Але іншого способу немає. Якщо я з’явлюся там ще раз без причини, він просто мене проігнорує.

Діма глибоко зітхнув.

— Це погана ідея.

— Але ти все одно допоможеш.

Він важко зітхнув ще раз, але потім кивнув:

— Завтра ввечері. Але якщо щось піде не так, ти негайно дзвониш мені.

— Домовились.

Наступного дня, близько сьомої вечора, ми під’їхали до знайомого СТО. Сонце ще не сіло, але тіні вже ставали довшими. Діма вимкнув двигун і повернувся до мене.

— Ти впевнена?

— Так.

— Добре, але якщо він знову тебе відштовхне, ти більше не будеш його шукати.

Я нічого не відповіла, просто вийшла з машини.

Всередині було тихо. Більшість робочих, схоже, вже пішли, залишилося лише кілька хлопців. Біля одного з підйомників я побачила знайоме обличчя — Ярослав. Він стояв біля машини і щось крутив у руках.

Я підійшла ближче.

— Привіт.

Він здивовано підняв голову, а потім розтягнув губи в легкій усмішці.

— О, а я думав, що ти вже здалася.

— Не в моїх правилах.

— Що, знову шукаєш Артема?

— Ну, скажімо так, мені треба, щоб він подивився машину.

Ярослав усміхнувся ще ширше, очевидно, розуміючи, що справа зовсім не в машині.

— Ти наполеглива. Але ж він сказав тобі не приходити більше.

— Я знаю. Але я не з тих, хто легко відступає.

Ярослав похитав головою і махнув убік.

— Він там, під машиною.

Я подякувала й зробила кілька кроків уперед. Серце билося швидше.

Артем саме виліз з-під авто, коли побачив мене. Його обличчя миттєво стало холодним.

—Знову ти?

— Так, знову я.

Він встав, протер руки ганчіркою й важко зітхнув.

— Що тобі ще потрібно?

— Мені потрібно поговорити.

Він глянув на машину позаду мене.

— І ти для цього машину позичила?

— Так.

Він кинув ганчірку на стіл.

— Добре. На вулицю.

Я слухняно вийшла за ним. Відчувала, як Ярослав і ще кілька хлопців проводжають нас поглядами.

Коли ми зупинилися біля гаража, він обернувся до мене, схрестивши руки на грудях.

— Ти вперта.

— Знаю.

— То говори.

Я зробила вдих.

— Я хочу знати правду про «Пекло».

Його очі звузилися.

— Ми вже говорили про це.

— Ти сказав, що нам нема про що говорити. Але мені є. Я журналістка. І я знаю, що цей клуб — не просто місце для боїв.

Артем насупився.

— Ти граєшся з вогнем, Юля.

— Можливо. Але я не відступлюся.

Він мовчав кілька секунд, потім різко кивнув.

— Гаразд. Один раз. Одне питання.

Я знову затримала подих. Ось воно.

— Хто керує клубом?

Він посміхнувся, але в його очах не було жодної теплоти.

— Юля, якщо ти думаєш, що я скажу тобі це просто так…

Я стиснула губи.

— Я не очікувала, що ти все розповіси. Але я не відступлюся.

Він глянув на мене довгим, важким поглядом.

— Давай так. Я даю тобі пораду — забудь про це. Живи своїм життям. Бо якщо ти продовжиш копати, це погано закінчиться.

Я мовчала, дивлячись йому просто у вічі.

— Ми ще побачимося, — сказала я і розвернулася.

Його голос пролунав за спиною:

— Сподіваюся, що ні.