Королева Марго - Олександр Дюма
— Вибачте, пані, — сказала, тремтячи, бліда Маргарита, — бажаю доброї ночі вашій величності.
— І я маю надію, що ваше побажання буде почуте. Надобраніч, надобраніч.
Маргарита пішла, похитуючись і даремне намагаючись зустрітись поглядом із своїм мужем, що навіть не повернувся до неї.
З хвилину панувала мовчанка, під час якої Катерина стояла, не зводячи очей з герцогині Лотарінгської, а та теж дивилася на матір, згорнувши руки і не кажучи ні слова.
Генріх стояв спиною до них, але бачив усе в дзеркало, удаючи, ніби підмащує перед ним вуса помадою, що дав йому щойно Реве.
— А ви, Генріх, — сказала Катерина, — чи підете нарешті?
— Ах, так, правда! — скрикнув король Наварський. — Ах, їй-богу! я забув, що герцог д’Алансон і принц де Конде дожидають мене; це, певне, ці чудові парфуми сп’янили мене і примусили втратити пам’ять. До побачення, пані.
— До побачення! Завтра ви принесете мені вісті про адмірала, правда?
— Неодмінно. Ну, Феба, що з тобою?
— Феба! — нетерпляче сказала королева-мати.
— Покличте її, пані, — сказав беарнець, — вона не хоче мене випустити.
Королева-мати підвелася, взяла собачку за нашийник і держала її, поки Генріх пішов з опочивальні з таким спокійним і веселим обличчям, ніби не почував у глибині душі, що збувся смертельної небезпеки.
Собачка, яку Катерина де Медічі пустила, кинулася за ним, але двері зачинились, і вона могла тільки засунути довгенького свого носика під завісу та завити жалібним голосом.
— Тепер, Шарлотта, — звернулася Катерина до пані де Сов, — поклич пана де Гіза та Таванна, — вони в моїй молільні, — вернися з ними сюди і побудеш коло герцогині Лотарінгської, бо з нею істерика.
VII. Ніч 24 серпня 1572 року
Коли Ла Моль і Коконна скінчили свою досить скупу вечерю, бо пулярдки в готелі „À la Belle-Étoile“ пеклися тільки на вивісці, Коконна перекрутив стільця на одній ніжці, випростав свої ноги, поклав лікті на стіл і, допиваючи останню склянку вина, спитав:
— Що, ви зараз підете спати, пане де Ла Моль?
— Так! З великою охотою, пане, бо вночі мене можуть збудити.
— І мене теж, — сказав Коконна, — але, на мою думку, нам краще було б, замість того, щоб лягати та примушувати посланців дожидатись, замовити карти і сісти грати. Тоді нас застали б напоготові.
— Охоче прийняв би пропозицію, пане, але в мене надто мало грошей, щоб грати; я маю з собою ледве сотню золотих екю, — це весь мій скарб. З ним я мушу здобути собі фортуну.
— Сотня золотих екю! — скрикнув Коконна. — І ви ще нарікаєте на долю! Чорт візьми! У мене їх тільки шість.
— Ну, — зауважив Ла Моль, — я бачив, як ви витягали з кишені гаманець, і він здався мені не тільки кругленьким, а й ніби, сказати б, набитим.
— А, то, — сказав Коконна, — то гроші на віддачу давнього боргу старому другові мого батька, що теж, маю підозру, трохи гугенот, як і ви. Так, тут сотня ноблів[29], — сказав Коконна, поляскуючи, себе по кишені, — але ці сто ноблів належать метру Меркандону, а все, що я маю, обмежується, як я сказав вам, шістьома екю.
— То як же грати?
— От через те саме я й хотів грати. До речі, мені прийшла в голову одна думка.
— Яка?
— Обидва ми прибули в Париж з однаковою метою?
— Так.
— У кожного з нас є сильний покровитель?
— Так.
— Ви покладаєте надію на вашого, як я на свого?
— Так.
— Ну, то мені прийшла думка грати попереду на наші гроші, а потім на першу ласку, яку ми здобудемо чи при дворі, чи в коханки...
— Справді, дотепна штука! — сказав Ла Моль, сміючись. — Але я не такий завзятий грач, щоб усе своє життя ставити в залежність від того, як упаде карта чи кость, бо від першої ласки, що трапиться вам чи мені, залежатиме, певне, усе наше життя.
— Ну, то облишмо першу ласку при дворі і граймо на першу ласку в коханки.
— Я бачу тут одну перешкоду, — сказав Ла Моль.
— Яку?
— Я не маю коханки.
— І я теж, але я сподіваюсь незабаром її мати. Хвалити бога, я не такий удався, щоб мені не щастило з жінками.
— Та вам їх і не бракуватиме, пане Коконна; але я не маю такої певності в моїй любовній зорі, і тому гадаю, що обікрав би вас, коли б поставив свою ставку проти вашої. Отже, давайте грати, поки вистачить ваших шести екю, якщо ж ви їх, на нещастя, програєте і схочете не припиняти гри, — ну, що ж, — ви дворянин і ваше слово варте золота.
— Чудесно! — скрикнув Коконна. — Прекрасно сказано; ви маєте рацію, пане, — слово дворянина варте золота. Особливо ж, коли той дворянин сподівається на ласку при дворі. Отже, повірте, що я не дуже ризикував би, коли б грав з вами і на першу ласку, яку маю здобути при дворі.
— О, напевне ви можете її програти, але я не міг би виграти, бо я прибічник короля Наварського і не можу брати ласки від герцога де Гіза.
— Ах ти ж нечестивець! — пробурчав хазяїн, начищаючи свій старий шолом. — Я тебе відразу рознюхав!
Він перестав начищати і перехрестився.
— Ах, так, — сказав Коконна, тасуючи карти, принесені слугою, — виходить, ви з них...
— З кого?
— З гугенотів.
— Я?
— Так, ви.
— Ну, припустімо, що з них! — сказав Ла Моль усміхаючись. — Ви маєте щось проти нас?
— О, хвалити бога, нічого; мені однаковісінько. Я всією душею ненавиджу гугенотство, але до гугенотів відрази не маю, — така вже мода.
— Так, — сказав Ла Моль, сміючись, — доказ тому — постріл в пана адмірала! Давайте грати теж на постріли?
— Як хочете, — сказав Коконна, — мені аби грати, а на що — однаково.
— Ну, давайте грати, — сказав Ла Моль, беручи свої карти і розбираючи їх у руці.
— Так, грайте, і грайте, не боячись, бо якщо я й програю сто екю, то завтра ранком матиму чим їх віддати.
