Королева Марго - Олександр Дюма

— До мене! — крикнув Ла Моль. — До мене, пане Коконна!.

— До мене, пане Морвель, до мене! — гукнув Ла Гюр’єр.

— Слово честі, пане де Ла Моль, — сказав Коконна, — усе, що можу я зробити, це не втручатись. Здається, цієї ночі б’ють, в ім’я короля, гугенотів. Бороніться самі як можете.

— Ах, зрадники! Ах, убивці! Так от як! Ну, добре ж!

І Ла Моль, націлившись, спустив курок одного з пістолетів. Ла Гюр’єр, що не зводив з нього очей, встиг відскочити вбік; але Коконна, не сподіваючись на таку швидку відповідь, лишився на місці, і куля черкнула його по плечу.

— Чорт візьми! — крикнув він, заскреготавши зубами. — То ти так! Побачимо, хто кого, коли ти сам так хочеш!

І, вихопивши рапіру, кинувся на Ла Моля.

Коли б він був сам, Ла Моль, звичайно, чекав би його; але позаду Коконна був метр Ла Гюр’єр, що знову набивав свою аркебузу, і, крім нього, Морвель, який, поспішаючи на допомогу хазяїнові готелю, біг по сходах, плигаючи через кілька приступок. Ла Моль кинувся до вбиральні і замкнув за собою двері.

— Ах ти шельма! — крикнув розлючений Коконна, стукаючи в двері ручкою рапіри. — Чекай, чекай! Я проткну тебе шпагою стільки разів, скільки екю ти виграв у мене сьогодні! Я йшов, щоб не дати тебе мучити! Я йшов, щоб не дати тебе обікрасти! А ти віддячив мені кулею в плече! Чекай, чекай!

Тим часом прибіг метр Ла Гюр’єр і одним ударом аркебузи розбив двері на друзки.

Коконна вскочив туди, але трохи не ткнувся носом у стіну: в кімнаті не було нікого, і вікно стояло навстіж.

— Він вискочив у вікно, — сказав хазяїн, — але ми на четвертому поверсі, і він убився.

— Або врятувався по даху сусіднього будинку, — сказав Коконна, вискакуючи на підвіконня й збираючись і собі пуститись тією самою слизькою і крутою дорогою.

Але Морвель і Ла Гюр’єр кинулись на нього і втягли назад у кімнату.

— Ви здуріли! — кричали обидва в один голос. — Ви ж уб’єтесь!

— От іще! — сказав Коконна. — Я горець і звик бігати по льодовиках. До того ж, коли хто образить мене, я подерусь за ним на небо або полізу в пекло, хоч би якою дорогою пішов він туди. Пустіть мене!

— Ну, — сказав Морвель, — він або вбився, або тепер уже далеко. Ходіть з нами; якщо цей і втік від вас, то ви знайдете тисячу інших замість нього.

— Ваша правда, — сказав Коконна. — Смерть гугенотам! Мені треба помсти, і чим швидше, тим краще.

І всі троє помчали сходами вниз, як лавина.

— До адмірала! — гукнув Морвель.

— До адмірала! — кричав за ним Ла Гюр’єр.

— Хай і до адмірала, коли вам так хочеться! — сказав і собі Коконна.

І всі троє, вискочивши з готелю „À la Belle-Étoile“, де зосталися Грегуар та інші слуги, побігли до будинку адмірала на вулиці Бетізі; напрямок показувало їм блискуче полум’я та гуркіт стрілянини.

— Гей, хто там! — крикнув Коконна. — Чоловік без камзола і пояса.

— Це з тих, що тікають, — сказав Морвель.

— А ну, ви, з аркебузами! — крикнув Коконна.

— Ну, ні, — сказав Морвель, — я бережу порох на кращу дичину.

— Гей, Ла Гюр’єр!

— Чекайте, чекайте, — сказав хазяїн готелю, націляючись.

— Ну, так, — скрикнув Коконна, — поки ми чекатимемо, він утече.

Він кинувся за бідолахою і швидко наздогнав його, бо той був уже поранений. Але в хвилину, коли Коконна, не хотячи бити ззаду, кричав: „Повернись, та повернись бо!“ — пролунав постріл з аркебузи, повз вухо Коконна свиснула куля, і втікач покотився, мов заєць, якого наздогнала на швидкому бігу ще швидша мисливська куля.

Коконна почув позад себе переможний крик; п’ємонтець озирнувся і побачив Ла Гюр’єра, що набивав свою аркебузу.

— Ага, — крикнув він, — на цей раз я таки зробив почин!

— Так, але трохи не влучили в мене.

— Стережіться, мій дворянине, стережіться, — крикнув Ла Гюр’єр.

Коконна скочив назад. Поранений підвівся на коліно і, увесь захоплений жагою помсти, хотів увіткнути в Коконна кинджал в ту мить, коли хазяїн перестеріг п’ємонтця покриком.

— Ах, ти ж гад! — скрикнув Коконна.

І, кинувшись на пораненого, тричі увіткнув йому в груди шпагу по саму ручку.

— А тепер, — крикнув Коконна, покинувши гугенота конати в конвульсіях, — до адмірала! До адмірала!

— Ага, мій дворянине, — сказав Морвель, — і вас, здається, за живе забрало.

— А так, — сказав Коконна. — Не знаю, чи то запах пороху п’янить мене, чи кров збуджує, але, чорт візьми, мені хочеться вбивати. Це ніби полювання на людей. Я полював досі тільки на ведмедів та вовків, але, присягаюсь честю, полювання на людей здається мені ще втішнішим.

І вони побігли далі.