Королева Марго - Олександр Дюма

— Пане граф?

— Якщо прийдуть за мною від короля Наварського, розбудіть мене. Я ляжу вдягнутий і швидко буду готовий.

— Так само і я, — сказав Коконна, — а щоб його світлості не чекати мене й хвилини, я зроблю собі зараз знак. Метр Ла Гюр’єр, дайте мені ножиці та аркуш білого паперу.

— Грегуар! — гукнув Ла Гюр’єр. — Білого паперу написати лист, ножиці зробити конверт!

— Ну, тут коїться щось зовсім надзвичайне, — мовив сам собі п’ємонтець.

— Надобраніч, пане Коконна! — сказав Ла Моль. — А ви, хазяїне, будьте ласкаві, покажіть, як мені пройти до моєї кімнати. На все добре, друже!

І Ла Моль, слідом за Ла Гюр’єром, зник на сходах, що повертали вгору. Тоді загадковий чоловік теж ухопив Коконна за руку і, тягнучи його за собою, сказав квапливо:

— Пане, ви тут сто разів трохи не проговорились про таємницю, від якої залежить доля королівства. Бог дав, що вам встигли вчасно заткнути рота. Ще слово, і я вбив би вас із аркебузи. Тепер ми, на щастя, самі, слухайте.

— Але хто ви, що говорите зо мною тоном командира? — спитав Коконна.

— Ви чули про сіра де Морвеля?

— Убивцю адмірала?

— І капітана де Муї.

— Чув.

— Сір де Морвель — я.

— О, о! — мовив Коконна.

— Слухайте ж мене.

— Чорт візьми! Адже я слухаю.

— Цс! — пустив сір де Морвель, підносячи пальця до губ.

Коконна завмер, дослухаючись.

Чути було, як хазяїн зачиняв двері у якійсь кімнаті, потім у коридорі, засунув їх на засув і швидко вернувся до розмовників.

Він подав одного стільця Коконна, другого Морвелю, а третього взяв собі і сказав:

— Скрізь позамикано добре, пане де Морвель, можете говорити.

На церкві Сен-Жермен л’Оксерруа пробило одинадцять годин. Морвель лічив один по одному удари, що, тремтячи, сумно лунали в темряві ночі, і, коли останній завмер вдалині, звернувся до Коконна, збентеженого усіма цими застережними заходами:

— Пане, ви добрий католик?

— Гадаю, — відповів Коконна.

— Пане, — вів Морвель, — ви віддані королю?

— Серцем і душею. Ви ображаєте мене, пане, звертаючись з таким питанням.

— Не будемо сперечатись; треба одно — щоб ви йшли за нами.

— Куди?

— Це вас не стосується. Ідіть, куди поведуть. Йдеться про ваше щастя і, може, про ваше життя.

— Попереджаю вас, пане, що опівночі у мене є діло в Луврі.

— Туди ми й ідемо.

— Мене чекає пан де Гіз.

— Нас теж.

— Але я маю особливий пароль, — сказав Коконна, трохи ображений, що доведеться поділити честь своєї аудієнції з сіром де Морвелем та метром Ла Гюр’єром.

— Ми теж.

— Але я маю спеціальний знак.

Морвель усміхнувся, витяг з куртки жменю хрестів з білої матерії, один дав Ла Гюр’єру, один Коконна і один лишив собі. Ла Гюр’єр почепив свій знак на шолом, Морвель — на капелюх.

— От як! — сказав вражений Коконна. — Значить, побачення, пароль, знак призначені всім?

— Так, пане; тобто усім добрим католикам.

— То, значить, в Луврі буде свято, королівський бенкет, чи що? — скрикнув Коконна. — І на свято не хочуть допустити цих собак-гугенотів?.. Добре! чудово! якнайкраще! Досить уже вони там величалися.

— Так, у Луврі буде свято, — сказав Морвель, — королівський бенкет, і гугеноти будуть на ньому дорогими гостями... Більше, вони будуть героями свята, вони заплатять за бенкет, і якщо ви згодитесь бути з нами, ми почнемо з того, що підемо запросити їх головного проводиря, їх Гедеона[30], як вони кажуть.

— Пана адмірала? — скрикнув Коконна.

— Так, старого Гаспара, в якого я не влучив, як останній дурень, хоч стріляв з королівської аркебузи.

— От чому, пане дворянин, я чистив собі шолом, гострив шпагу та ножі, — сказав скрипливим голосом Ла Гюр’єр, озброєний як на війну.

Почувши це, Коконна здригнувся і зблід, бо почав уже розуміти.

— Як, то насправді, — скрикнув він, — це свято, цей бенкет... це... зараз...

— Довго ж треба вам догадуватись, пане, — сказав Морвель, — видно, вам не так, як нам, остогидло нахабство цих єретиків.

— І ви взялися піти до адмірала та...

Морвель усміхнувся і, підвівши Коконна до вікна, сказав:

— Подивіться, — бачите там на майдані, в кінці вулиці, за церквою, гурток шикується в тіні?

— Так.

— У людей в тому гуртку на капелюхах білі хрести, як у метра Ла Гюр’єра, у вас і у мене.

— Ну?

— Ну, то відділ швейцарців з малих кантонів під командою Такено; ви знаєте, що вони заодно з королем.

— О, о! — скрикнув Коконна.

— Тепер, бачите відділ вершників, що проїздить набережною? Пізнаєте їх вождя?

— Як можу я пізнати його? — сказав, весь тремтячи, Коконна. — Я тільки сьогодні увечері приїхав до Парижа!

— Ну, це той, з ким у вас побачення в Луврі опівночі. Бачите, він їде туди, щоб почекати вас.

— Герцог де Гіз?

— Він самий. З ним колишній купецький голова Марсель і теперішній Шорон. Ці двоє піднімуть усе своє міщанство; а ось, гляньте, капітан кварталу увійшов у вулицю; дивіться, що він буде робити.

— Він стукає в кожні двері. Але що там на тих дверях, куди він стукає?

— Білий хрест, молодий чоловіче, такий, як у нас на капелюхах. Колись полишали богові клопіт відзначати вибраних своїх, тепер ми стали освіченіші і звільняємо його від цієї роботи.

— Але кожен будинок, куди він постукав, відчиняється, і з кожного виходять озброєні городяни.

— Він постукає і до нас, і ми теж вийдемо.

— І всі ці люди, — сказав Коконна, — підіймаються, щоб убити одного старого гугенота! Чорт візьми! Це ганьба! Це діло горлорізів, а не солдатів!

— Молодий чоловіче, — сказав Морвель, — якщо старі вам не до вподоби, можете вибирати собі молодих. Вистачить на всякий смак. Якщо гордуєте кинджалом, можете користуватись шпагою, бо гугеноти не з таких, що дають перерізати собі горло, не боронячись, і всі — і старі і молоді — стоять за життя, ви це знаєте добре.

— То, значить, їх повбивають усіх? — скрикнув Коконна.

— Усіх.

— З наказу короля?

— З наказу короля і пана де Гіза.

— Коли?