Королева Марго - Олександр Дюма

Усі три входи в двір були виламані, а серед двору стояв чоловік, навколо якого вбивці шанобливо залишили порожнє місце; він стояв, спершись на вийняту з піхви шпагу, не відриваючи очей від балкону, що був футів за п’ятнадцять від землі, виступаючи над головним вікном особняка. Чоловік тупав з нетерплячки ногою і часом звертався з запитаннями до тих, хто стояв ближче до нього.

— Нічого й досі, — бурмотів він. — Ані кого... Його попередили, він утече. Як ви думаєте, Дю Гаст?

— Річ неможлива, монсеньйор.

— Чому? Хіба ж не ви казали, що за хвилину перед нами прибіг, немов би ховаючись від погоні, якийсь чоловік без капелюха, з голою шпагою в руці, почав стукати в ворота і його впустили?

— Так, монсеньйор; але майже зараз за ним з’явився пан де Бем, ворота виламали, будинок оточили. Чоловік увійшов, але, напевне, не міг вийти.

— Коли я не помиляюсь, я бачу там пана де Гіза? — сказав Коконна Ла Гюр’єру.

— Його самого, мій дворянине. Так, це великий Генріх де Гіз власною особою, він чекає, напевне, коли з’явиться адмірал, щоб зробити з ним те саме, що адмірал зробив з його батьком. У кожного своя черга, мій дворянине, і сьогодні, хвалити бога, наша.

— Гей! Бем! гей! — гукнув владним голосом герцог. — Невже ще не скінчено?

І почав кресати іскри з бруку, б’ючи кінцем своєї шпаги, нетерплячої, як і він сам.

В цю хвилину в особняку почулися крики, потім постріли, тупотіння ніг, брязкіт зброї, і знов усе затихло.

Герцог зробив рух, щоб кинутись у будинок.

— Монсеньйор, монсеньйор, — сказав Дю Гаст, підходячи і затримуючи його, — ваша гідність велить вам лишатись тут і чекати.

— Ти маєш рацію, Дю Гаст; дякую, я ждатиму! Але, по правді кажучи, я вмираю від нетерплячки та неспокою. Ах, якщо він утече від мене!

В цю хвилину кроки наблизились... Вікна в першому поверсі засвітилися немов би відблиском пожежі.

Вікно, на яке герцог увесь час поглядав, відчинилося чи, скоріше, розлетілося на скалки, і на балконі з’явився якийсь чоловік з блідим обличчям і з білою закривавленою шиєю.

— Бем! — крикнув герцог. — Нарешті ти! Ну? ну?

— Ось! ось! — відповів байдуже німець і, нахилившись, майже зараз підвівся, ніби підіймаючи якусь велику вагу.

— А інші, — нетерпляче спитав герцог, — інші де?

— Інші кінчають інших.

— А ти, ти? Що ти зробив?

— Ви зараз побачите. Оступіться трохи.

Герцог ступив крок назад.

В цю хвилину стало видно, що саме тягнув за собою Бем з таким напруженням.

Це був труп старого чоловіка.

Він підняв труп над балконом, погойдав його з хвилину в повітрі і кинув під ноги своєму панові.

Глухий стук від падіння, хвиля крові, що линула з тіла і широко залила весь брук, вразили жахом навіть самого герцога; але почуття це було недовге, цікавість примусила кожного ступити кілька кроків уперед, світло факела затремтіло на жертві.

Тоді побачили сиву бороду, поважне обличчя і закляклі в смерті руки.

— Адмірал! — скрикнуло разом двадцять голосів, і зразу замовкли.

— Так, адмірал. Справді він, — сказав герцог, підходячи до трупа і з мовчазною радістю вдивляючись в його.

— Адмірал! Адмірал! — півголосом прогомоніли всі свідки цієї страшної сцени, тиснучись один до одного і боязко наближаючись до переможеного великого чоловіка.

— Ага, ось і ти, Гаспар! — сказав герцог де Гіз тріумфуючи. — Ти звелів убити мого батька, я помстився за нього.

І зважився поставити ногу на груди протестантського героя.

Але враз очі вмираючого розплющились, закривавлена покалічена рука стиснулась востаннє, і адмірал, лишаючись нерухомим, сказав кощунникові замогильним голосом:

— Генріх де Гіз, колись і ти почуєш на грудях твоїх ногу вбивці. Я не вбивав твого батька. Будь проклятий!

Збліднувши і мимоволі здригнувшись, герцог відчув, як холодний трепіт перебіг по всьому його тілу, і провів рукою по лобі, ніби відганяючи жахливий привид; потім, коли він опустив руку і насмілився глянути на адмірала, очі в адмірала були вже заплющені, рука лежала нерухомо, і темна кров, що вирвалася слідом за страшними словами з його губ, залила білу бороду.

Герцог знову підняв свою шпагу рухом безнадійного відчаю.

— Ну, монсір, — сказав йому Бем, — ви задоволені?

— Так, — відповів Генріх, — ти помстився...

— За герцога Франсуа?

— За віру, — перехопив Генріх глухим голосом. — А тепер, — звернувся він до швейцарців, солдатів і городян, що затопили двір і вулицю, — за діло, друзі, за діло!

— Здрастуйте, пане де Бем, — сказав тоді Коконна, наближаючись з певною повагою до німця, що все ще стояв на балконі, витираючи шпагу.

— Це ви його впорали? — крикнув Ла Гюр’єр у захваті. — Як це вам пощастило, шановний пане?

— О, дуже просто, дуже просто: він почув гомін, відчинив двері, а я устромив рапіру йому в тіло. Та це не все: гадаю, тут Теліньї, я чую крик.

В цю хвилину, справді, почувся ніби жіночий голос, що роздирався криком розпачу; червонасті відблиски освітили одну з бічних прибудов, що являла собою немов галерею.

Вибігло двоє людей, що тікали від цілої зграї вбивць. Одного вбив постріл з аркебузи, другий натрапив дорогою на відчинене вікно і, не зважаючи на височінь, не звертаючи уваги на ворогів, що чекали його внизу, безстрашно плигнув у двір.

— Бий, бий! — кричали вбивці, бачачи, що жертва от-от утече від них.

Чоловік скочив на ноги, підхопив шпагу, що випала з рук, коли він упав, кинувся, нахиливши голову, в юрбу вбивць, збив трьох-чотирьох з ніг, штрикнув одного шпагою і, серед пістолетних пострілів, серед прокльонів оскаженілих солдатів, що не могли схопити його, блискавкою промчав повз Коконна, який дожидав його в воротях з кинджалом у руці.

— Маєш! — крикнув п’ємонтець, штрикнувши його в руку міцним і гострим лезом.

— Падлюка! — відповів утікач, ударивши Коконна по обличчю шпагою плазом, бо колоти вістрям не мав місця.

— О, тисяча чортів! — скрикнув Коконна. — Це пан де Ла Моль!

— Пан де Ла Моль! — гукнули і собі Ла Гюр’єр та Морвель.

— Це той, що попередив адмірала! — крикнуло кілька солдатів.

— Бий, бий!.. — загорлали з