Королева Марго - Олександр Дюма

— А коли зійде? — спитав Ла Гюр’єр.

— А коли зійде, я запропоную йому поміряти свою шпагу з моєю.

— Присягаюсь душею, це відважний дворянин, — сказав Коконна, — а я думаю те саме зробити з Ламбером Меркандоном; якщо ж ви надто старий, то з кимсь із синів його або з племінників.

Ла Гюр’єр, не сперечаючись, почав стукатись у двері; на стук його, що голосно залунав у нічній тиші, в будинку Гіза повідчинялися двері і висунулась кілька голів; тоді можна було побачити, що з будинку тихо, як буває тихо в фортеці, — саме тому, що там повно солдатів.

Голови майже зараз поховались, здогадавшись, певне, в чому річ.

— То ваш пан де Муї живе там? — сказав Коконна, показуючи на дім, куди Ла Гюр’єр не перестав стукати.

— Ні, це дім його коханки.

— Чорт візьми! Яку ви робите йому ласку, даючи нагоду битися перед очима його коханої! А ми будемо суддями бою. Проте я хотів ба й сам битись. Плече у мене аж горить.

— А ваше обличчя? — спитав Морвель. — Його теж досить понівечили.

Коконна видав звук, схожий на рикання.

— Чорт візьми! — сказав він. — Сподіваюсь, що він мертвий, а то я мусив би вернутися до Лувра і докінчити його!

Ла Гюр’єр не переставав стукати.

Незабаром вікно на першому поверсі відчинилось, і на балконі з’явився якийсь чоловік у нічному шлику, в кальсонах і без зброї.

— Хто там? — гукнув чоловік.

Морвель зробив знак своїм швейцарцям, і вони стали вряд за рогом будинку, а Коконна наче прилип до стіни.

— А, пан де Муї, — сказав хазяїн заїзду облесливим своїм голосом, — це ви?

— Так, я; що далі?

— Це справді він, — прошепотів Морвель, тремтячи від радості.

— Ех, пане, — вів своє Ла Гюр’єр, — чи ж ви не знаєте, що діється? Ріжуть пана адмірала, вбивають братів наших по вірі. Швидше йдіть на поміч.

— Ах! — скрикнув де Муї. — Я так і догадувався, що цю ніч щось затівається. Я не можу покинути моїх відважних товаришів, іду, друже, іду; почекайте.

І, не зачинивши вікна, з якого почулися налякані жіночі крики та ніжні благання, пан де Муї розшукав своє вбрання, плащ та зброю.

— Він сходить, сходить! — бурмотів Морвель, блідий від радості. — Увага! — шепнув він на вухо швейцарцям.

Потім, вихопивши аркебузу у Коконна і подмухавши на ґніт, щоб упевнитись, що він добре горить, звернувся до хазяїна готелю, який вернувся до гурту:

— На, Ла Гюр’єр, візьми аркебузу.

— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — А от і місяць вийшов з хмари, щоб бути свідком цієї прекрасної зустрічі. Я багато дав би, щоб Ламбер Меркандон був тут і став за секунданта у пана де Муї.

— Чекайте, чекайте! — сказав Морвель. — Пан де Муї один вартий десятьох, і нас шестеро, може, не дадуть Йому ради. Ану, ви, — додав Морвель, подаючи знак швейцарцям підкрастися до дверей, щоб ударити де Муї, коли той вийде.

— О, о, — сказав Коконна, дивлячись на всі ці підготовчі заходи, — діло буде, здається, зовсім не так, як я думав.

Тим часом почувся стук засува: де Муї відмикав двері.

Швейцарці вийшли з своєї схованки і стали коло дверей.

Морвель та Гюр’єр підійшли і собі навшпиньки, і тільки Коконна, в якому ще лишилися рештки благородства, стояв на своєму місці; раптом молода жінка, про яку ніхто не думав, з’явилася на балконі і, побачивши швейцарців, Морвеля та Ла Гюр’єра, крикнула зляканим голосом.

Де Муї, що наполовину вже відчинив двері, зупинився.

— Назад, назад, — кричала молода жінка, — я бачу виблискування шпаг, я бачу світло ґноту в аркебузі. Це засідка.

— А! — відповів грізним покликом молодий чоловік. — Побачимо, в чому справа.

І він знову зачинив двері, позасував засуви і піднявся вгору.

Побачивши, що де Муї не вийде, Морвель змінив план нападу. Швейцарці розташувались по той бік вулиці, а Ла Гюр’єр з аркебузою став напоготові, дожидаючи, що ворог з’явиться у вікні. Він дожидався недовго. Де Муї вийшов, виставивши вперед два пістолети такої поважної довжини, що Ла Гюр’єр, який уже було націлився в нього, розміркував, що кулі гугенота мають пролетіти до вулиці відстань не більшу, ніж його куля до балкону. Отже, сказав він собі, я можу вбити цього дворянина, але й цей дворянин може в ту саму хвилину вбити мене.

Зважаючи на те, що метр Ла Гюр’єр, кінець-кінцем, був з фаху шинкар і солдатом став через збіг обставин, міркування це примусило його відступити і шукати собі захисту на розі вулиці Брак, досить далеко, щоб знайти звідти, особливо уночі, певну лінію, якою повинна летіти його куля, спрямована в де Муї.

Де Муї скинув оком навколо і виступив уперед, ставши боком, як людина, що готується до дуелі; але, бачачи, що нема нікого, сказав:

— Ну, пане вістун, ви, здається, забули свою аркебузу у мене під дверима. Ось я, чого вам треба?

— Ага, — сказав собі Коконна, — от, справді, бравий хлопець.

— Ну! — продовжував де Муї. — Хто б ви не були, вороги чи друзі, хіба ви не бачите, що я вас чекаю?

Ла Гюр’єр мовчав. Морвель не відповідав нічого, і троє швейцарців стояли так само тихо.

Коконна почекав з хвилину; потім, бачачи, що ніхто не підтримує розмови, яку почав Ла Гюр’єр, а тепер продовжує де Муї, зійшов із свого місця, вийшов на середину вулиці і, знявши капелюх, сказав:

— Пане, ми тут зовсім не для вбивства, як ви можете думати, а для дуелі... Я прийшов з одним вашим ворогом, який хотів би вступити в бій з вами, щоб чемно покінчити давню суперечку. Гей, чорт візьми! Та вийдіть же вперед, пане Морвель, не показуйте спини: пан згоден.

— Морвель! — крикнув де Муї. — Морвель, убивця мого батька! Морвель, королівський убивця! О, богом присягаюсь, згоден!

І, націлившись у Морвеля, що почав стукати в будинок Гіза, щоб здобути собі підмогу, пробив йому кулею капелюх.

На постріл і крики Морвеля з будинку вийшли гвардійці, що проводжали графиню де Невер додому, а з ними троє чи четверо дворян із своїми пажами, і підійшли до будинку, де жила коханка молодого де Муї.

Другий постріл з пістолета, спрямований