Королева Марго - Олександр Дюма

X. Смерть, меса або Бастилія

Маргарита, як ми вже сказали, замкнула двері і вернулася до себе в опочивальню.

Коли, тремтячи всім тілом, вона увійшла туди, то побачила там Жільйону, яка, припавши з жахом до дверей кабінету, дивилася на криваві плями на постелі, меблях та килимі.

— Ах, пані! — скрикнула вона, побачивши королеву. — О, пані, він мертвий?

— Тихо, Жільйона! — сказала Маргарита тоном, який указував на серйозність її наказу.

Жільйона замовкла. Маргарита вийняла з своєї торбинки невеликий позолочений ключ, одімкнула двері до кабінету і зробила молодому чоловікові знак іти за нею.

Ла Моль спромігся підвестись і підійти до вікна. Під руку йому попався невеличкий кинджал, які за тих часів носили жінки, і молодий чоловік, почувши, що хтось відмикає двері, ухопив його.

— Не бійтесь, пане, — сказала Маргарита, — присягаюсь душею, небезпеки немає.

Ла Моль упав на коліна.

— О, пані, — скрикнув він, — для мене ви не королева, ви — божество.

— Не хвилюйтесь так, пане, — скрикнула Маргарита, — у вас ще не перестала йти кров... Жільйона, подивись, який він блідий... Куди вас поранено?

— Пані, — сказав Ла Моль, намагаючись з’ясувати собі, в яких місцях найбільше скупчився біль, що проймав усе тіло, — перший удар кинджалом я дістав у плече, другий — у груди; інші поранення не варті того, щоб ними клопотатись.

— Зараз побачимо, — сказала Маргарита. — Жільйона, принеси мою шкатулку з бальзамами.

Жільйона пішла і вернулася з шкатулкою в одній руці і з позолоченим срібним кухлем та білизною з тонкого голландського полотна в другій.

— Поможи мені підвести його, Жільйона, — сказала королева Маргарита. — Підводячись сам, бідолаха втрачає останні сили.

— Але, пані, — сказав Ла Моль, — я почуваю себе дуже ніяково; я не можу допустити...

— Ну, пане, вам доведеться допустити мене робити, що я вважаю за потрібне, — сказала Маргарита, — було б злочином дати вам померти, коли ми можемо врятувати вас.

— О, — скрикнув Ла Моль, — краще мені вмерти, ніж бачити, як ви, ви, королева, брудните ваші руки в такій недостойній крові, як моя... О, ніколи, ніколи І

І він шанобливо схилився перед нею.

— Але, пане дворянин, — сказала, сміючись, Жільйона, — ви вже забруднили своєю кров’ю всю постіль і опочивальню її величності.

Маргарита запнула щільніше плащ на своєму батистовому пеньюарі, що весь був у невеликих червоних плямах.

Рух цей, повний жіночої соромливості, нагадав Ла Молю, що він держав у своїх руках і тулив до своїх грудей цю прекрасну, обожнювану королеву, і спомин цей викликав на його блідих щоках легкий рум’янець.

— Пані, — белькотів він, — чи не могли б ви передати мене в руки якомусь хірургові?

— Католикові, чи що? — спитала королева так багатозначно, що Ла Моль зрозумів і здригнувся.

— Хіба ви не знаєте, — казала далі королева з надзвичайною лагідністю в голосі й усмішці, — що ми, принцеси французькі, знаємося на цілющій силі рослин і вміємо готувати бальзами, бо обов’язок наш, як жінок і королев, втишувати страждання. Отже, ми варті найкращих хірургів на світі, — так, принаймні, кажуть наші підлесники. Чи, може, моя слава в лікуванні не дійшла до вас? Ну, Жільйона, за діло!

Ла Моль хотів ще опиратися, знову говорив, що воліє вмерти, ніж завдавати королеві клопоту, який почнеться жалістю, а скінчитись може огидою. Але сперечання призвело тільки до того, що він остаточно знесилів. Він захитався, заплющив очі і відкинув голову назад, зомлівши вдруге.

Тоді Маргарита, схопивши кинджал, що випав у нього з рук, розрізала швидше шнурок, який стягував його камзол, а Жільйона тим часом відпорола чи, краще сказати, відрізала якимсь ножем рукава.

Намоченим в холодній воді шматком полотна Жільйона обмила кров, що текла з плеча і з грудей молодого чоловіка, а Маргарита прозондувала рани золотою голкою з закругленим кінцем, роблячи це з такою делікатністю та вправністю, яких сам Амбруаз Паре не міг би виявити в такому випадку.

Рана в плече була глибока, рана в груди пройшла по ребрах і розрізала тільки тіло; ні та, ні друга не пройшла в глибину природної кріпості, що захищає серце й легені.

— Рана тяжка, але не смертельна, Acerrimum humeri vulnus, non autem lethale, — кинула прекрасна вчена лікарка. — Подай бальзам і наготуй корпію, Жільйона.

Тим часом Жільйона, якій королева дала цей новий наказ, уже обтерла і обризкала парфумами груди молодому чоловікові і те саме робила з його руками, схожими на руки античних статуй, плечима його, що граціозно відгинались назад, його шиєю, яку відтіняли густі кучері і яка подібна була більше до статуї з пароського мармуру, ніж до понівеченого тіла вмираючої людини.

— Бідолашний хлопець, — бурмотіла Жільйона, дивлячись не стільки на свою роботу, скільки на того, біля кого вона клопоталась.

— Правда, гарний? — сказала Маргарита з царською відвертістю.

— Так, пані. Але, я думаю, краще не залишати його на підлозі, а підняти і покласти на ліжко, до якого він прихилився.

— Твоя правда, — сказала Маргарита.

Вони нахилились,