Королева Марго - Олександр Дюма

— Поганці! — крикнув він.

— Рятуйте мене, брате! — сказала знесилено Маргарита. — Вони хочуть убити мене.

Бліде обличчя герцога спалахнуло полум’ям.

Без зброї, покладаючись, певне, тільки на своє ім’я, він пішов із стиснутими кулаками на Коконна і його товаришів; ті злякано відступили перед блискавками, що їх метали очі принца.

— Ану, вб’єте ви сина короля французького?

Потім, поки вони далі відступали перед ним, гукнув: — Гей, капітан, повісити усіх цих розбійників!

Застрашений виглядом цього безоружного юнака більше, ніж цілим загоном рейтарів або ландскнехтів, Коконна стояв уже в дверях. Ла Гюр’єр біг по сходах униз з швидкістю оленя, солдати штовхали і перекидали один одного в вестибюлі, намагаючись втекти якомога швидше, і почували, що вихідні двері були надто вузькі порівняно з їх великим бажанням бути за дверима.

Тим часом Маргарита інстинктивно кинула на непритомного молодого чоловіка своє шовкове укривало і відійшла від нього.

Коли зник останній убивця, герцог д’Алансон вернувся до неї.

— Сестро, — скрикнув він, бачачи, що Маргарита уся в кривавих плямах, — ти поранена?

І він кинувся до сестри з занепокоєнням, що зробило б честь його ніжності, коли б цю ніжність не винуватили в тому, що вона більша, ніж братня.

— Ні, — сказала вона, — не думаю, а якщо й поранена, то легко.

— Але ця кров, — казав герцог, тремтячими руками обмацуючи все тіло Маргарити, — звідки ця кров?

— Не знаю, — сказала молода жінка. — Один з тих поганців ухопив мене рукою, може він був поранений.

— Ухопити рукою сестру мою! — скрикнув герцог. — О, коли б ти тільки показала мені його пальцем, коли б ти сказала, хто він, коли б я знав, де його знайти...

— Цс! — сказала Маргарита.

— Чого? — сказав Франсуа.

— Коли б вас у цю годину побачили в моїй кімнаті...

— Чи ж брат не може відвідати свою сестру, Маргарита?

Королева зупинила на герцогові д’Алансоні такий пильний і разом з тим погрозливий погляд, що молодий чоловік поступився.

— Так, так, Маргарита, — сказав він, — твоя правда, Я йду до себе. Але тобі не можна бути самій в цю страшну ніч. Хочеш, я покличу Жільйону?

— Ні, ні, нікого не треба; іди, Франсуа, іди тим ходом, яким прийшов.

Юний принц уволив її бажання, і як тільки він вийшов, Маргарита, почувши віддих за своїм ліжком, кинулась до дверей потайного ходу і засунула їх на засув, потім підбігла до других дверей і їх теж замкнула саме в ту хвилину, коли юрба стрільців та солдатів, женучись за гугенотами, що жили в Луврі, промчала коридором, як ураган.

Тоді, оглядівшись уважно навкруги, щоб упевнитись, чи вона зовсім сама, вона знову пішла за своє ліжко, підняла шовкове укривало, що прикрило де Ла Моля від очей герцога д’Алансона, через силу витягла нерухоме тіло в кімнату і, бачачи, що бідолаха ще дихає, сіла коло нього, поклала голову його собі на коліна і плеснула в обличчя водою, щоб привести його до пам’яті.

Тільки тоді, як вода змила шар пилу, копоті та крові з обличчя пораненого, Маргарита впізнала того вродливого дворянина, який за три-чотири години перед цим, повний життя і надій, звернувся до неї за протекцією до короля Наварського і якого вона залишила в захваті від її краси, захопившись ним і сама.

Маргарита скрикнула з ляку, бо тепер те, що вона відчула до пораненого, було більше, ніж жалощі, — це була зацікавленість; і справді, поранений не був для неї вже просто іноземцем, це був майже знайомий. Під її рукою вродливе обличчя де Ла Моля незабаром зовсім стало чисте, але воно було бліде, знеможене болем; в смертельному переляку, майже така ж бліда, як і він, вона поклала руку йому на серце: серце ще билось. Тоді вона простягла руку до флакона з сіллю, що стояв на сусідньому столику, і дала йому понюхати.

Ла Моль розплющив очі.

— Ох, боже мій, — прошепотів він, — де я?

— Врятовані! Заспокойтесь. Врятовані! — сказала Маргарита.

Ла Моль через силу звернув погляд на королеву, з хвилину не зводив з неї очей і прошепотів:

— О, яка ж ви прекрасна!

І, наче засліплений, знову, зітхнувши, спустив повіки на очі.

Маргарита тихо скрикнула. Молодий чоловік зблід ще більше, і вона думала якийсь момент, що це було його останнє зітхання.

— О, боже мій, боже мій! — мовила вона. — Змилуйся над ним!

В ту хвилину хтось з усієї сили застукав у двері з коридору.

— Хто там? — крикнула вона.

— Пані, пані, це я, я! — крикнув жіночий голос. — Я, графиня де Невер.

— Генрієтта! — скрикнула Маргарита. — О, небезпеки нема; це друг, чуєте, пане?

Ла Моль напружив сили і підвівся на коліно.

— Постарайтеся продержатись, поки я відчиню двері, — сказала королева.

Ла Моль сперся рукою на підлогу і постарався зберегти рівновагу.

Маргарита ступила крок до дверей, але зараз же зупинилась, здригнувшись від жаху.

— Ах, ти не сама? — скрикнула вона, почувши брязкіт зброї.

— Ні, зо мною дванадцять гвардійців, що їх дав мені шурин, пан де Гіз.

— Пан де Гіз! — промурмотів Ла Моль. — О, вбивця! Вбивця!

— Тихо, — сказала Маргарита, — ні слова!

І озирнулася навкруги себе, де б сховати пораненого.

— Шпагу, кинджал! — прошепотів Ла Моль.

— Оборонятись? Даремно; хіба ви не чули? Їх дванадцять, а ви один.

— Не оборонятись, а не датись живому їм у руки.

— Ні, ні, — сказала Маргарита, — ні, я врятую вас. Ах, кабінет! Сюди, сюди!

Ла Моль напружив сили і, підтримуваний Маргаритою, поволікся до кабінету. Маргарита замкнула двері і, ховаючи ключ в свою торбинку, шепнула в щілину:

— Ні крику, ні стогону, ні зітхання, — і ви врятовані.

Потім, накинувши нічний плащ на плечі, відчинила двеpi своїй подрузі, і та кинулась їй в обійми.

— Ах, — сказала вона, — з вами нічого не сталося пані?

— Ні, нічого, — сказала Маргарита, запинаючи плащ так, щоб не видно було кривавих плям на пеньюарі.

— Тим краще; але герцог де Гіз дав мені дванадцять гвардійців відвести мене додому, а мені їх стільки не треба, отже я лишу з них шестеро при вашій величності. Шестеро гвардійців герцога де Гіза варті