Королева Марго - Олександр Дюма

— Е, сину, — відповіла Катерина, цілком даючи волю поривові своїх думок, — хіба ж не знаєте ви, що справа йде вже не про смерть Франсуа де Гіза або адмірала, не про протестантську або католицьку віру, а прямо про заміну сина Генріха II сином Антуана де Бурбона.

— Ну, ну, мамо, от ви знову вдаєтеся в звичайні ваші перебільшення! — сказав король.

— Яка ж ваша думка, сину?

— Чекати, мамо, чекати і Уся людська мудрість у цьому слові. Найбільшим, найдужчим і найспритнішим завжди буває той, хто вміє чекати.

— То й чекайте, а я не чекатиму.

І по цих словах Катерина уклонилась і хотіла піти до своїх покоїв.

Карл IX зупинив її.

— Ну, що ж треба робити, мамо? — сказав він. — Я перш за все справедливий і хотів би, щоб усі були задоволені з мене.

Катерина наблизилась.

— Ідіть сюди, пане граф, — сказала вона де Таванну, що лащив королівську сойку, — і скажіть королю, що, на вашу думку, треба робити.

— Ваша величність дозволяють мені? — спитав граф.

— Кажи, Таванн, кажи!

— Що роблять ваша величність на полюванні, коли дикий кабан кидається на вас?

— Чорт візьми, пане, я чекаю, не сходячи з місця, — сказав Карл IX, — і встромляю в горло йому рогатину.

— Тільки для того, щоб не дати йому поранити на:, — додала Катерина.

— І щоб забавитись, — сказав король з усмішкою, що виявляла відважність, яка може перейти в лють, — але мені не забавка була б, коли б я вбивав своїх підданих, бо гугеноти такі самі мої піддані, як і католики.

— Тоді, сір, — сказала Катерина, — ваші піддані гугеноти зроблять так, як кабан, якому не встромили рогатини в горло: вони перекинуть трон.

— Ви думаєте, пані? — сказав король з виглядом, який показував, що він не надає великої віри віщуванням матері.

— Хіба ж ви не бачили сьогодні де Муї та його прибічник?

— Так, я їх бачив, бо тільки зараз я відпустив їх; але хіба він прохав у мене чогось такого, що не було б справедливе? Він прохав у мене смерті для убивці свого батька і адмірала. Хіба ми не покарали де Монтгомері за смерть мого батька, а вашого мужа, хоч смерть ця була простим випадком?

— Добре, сір, — сказала Катерина вражено, — не будемо говорити про це. Ваша величність перебуваєте під опікою бога, який дає вам силу, мудрість і певність; а я, бідна жінка, яку бог забув, мабуть, за гріхи мої, страшусь і скоряюсь.

І з цими словами Катерина вклонилась удруге і вийшла, подавши знак герцогові де Гізу, що увійшов у ту хвилину, залишитися і зробити останнє зусилля.

Карл IX слідкував за матір’ю очима, але вже не покликав її назад; потім він почав лащити собак, насвистуючи мисливську пісеньку.

Враз він припинив своє висвистування.

— У матері моєї дійсно величний дух, — сказав він, — вона не зупиняється ні перед чим. От і в справі, що ми обговорювали: убити кілька дюжин гугенотів за те, що вони прийшли прохати правосуддя! Хіба ж це не їх право?

— Кілька дюжин! — пробурмотів герцог де Гіз.

— А, ви тут! — сказав король, удаючи ніби тільки-що помітив його. — Так, кілька дюжин; добра утічка! Ах, коли б хто сказав мені: сір, ви збудетесь усіх ваших ворогів відразу і завтра не лишиться нікого, хто міг би дорікати вам за смерть інших, — о, тоді інша річ!

— Ну, ваша величність?

— Таванн, — перебив король, — ви натомили Марго, посадіть її на сідало. Те, що вона носить ім’я моєї сестри, королеви Наварської, ще не рація, щоб її пестили всі.

Таванн посадив сойку на жердину і почав бавитись, згортаючи та розгортаючи вуха собакам.

— Але, сір, — перехопив де Гіз, — коли б вашій величності сказали: сір, ваша величність збудетесь завтра всіх своїх ворогів?

— І заступництвом якого святого сталося б це чудо?

— Сір, сьогодні 24 серпня, отже це сталося б заступництвом святого Варфоломія.

— Чудовий святий, — сказав король, — що дав здерти з себе живцем шкуру!

— Тим краще! Чим більше він перетерпів мук, тим більше злоби повинен він мати на своїх катів.

— І це ви, кузен, — сказав король, — вашою гарненькою шпажкою з золотою ручкою уб’єте тут на завтра десять тисяч гугенотів! Ха-ха-ха! Згинь життя моє! Який ви потішний, пане де Гіз!

І король залився сміхом, але таким нещирим, що він розлігся по кімнаті сумним відгомоном.

— Сір, одно слово, одно тільки, — не переставав герцог, здригнувшись мимоволі від цього сміху, що не мав у собі нічого людського. — Тільки знак — і все готово. Я маю швейцарців, маю двадцять сотень дворян, маю легку кінноту, маю городян; ваша величність маєте гвардію, друзів, католицьке вельможне панство... Нас двадцять на одного.

— Ну, коли ви такий дужий, кузен, якого чорта турчите ви мені про це у вуха?.. Робіть самі, робіть!..

І король знову повернувся до своїх собак.

Тоді портьєра знову піднялась і з’явилась Катерина.

— Усе йде на добре, — сказала вона герцогові, — наполягайте, він подасться.

І портьєра упала за Катериною так, що Карл IX не побачив її, або, принаймні, зробив вигляд, ніби не бачив.

— Але, — сказав герцог де Гіз, — мені треба знати, чи зроблю я приємність вашій величності, коли робитиму так, як я хочу.

— Їй-богу, кузен Генріх, ви причепились до мене з ножем до горла; але ж я не поступлюся, присягаюсь богом! Чи я ж не король?

— Ні ще, сір; але, якщо хочете, ви будете королем завтра.

— От так! — сказав Карл IX. — То вб’ють ще й короля Наварського, принца де Конде... у мене в Луврі!.. Ах!

Потім він додав ледве чутно:

— Поза Лувром, я не кажу.

— Сір, — скрикнув герцог, — сьогодні ввечері вони підуть з братом вашим, герцогом д’Алансоном, на прогулянку.

— Таванн! — сказав король з надзвичайно майстерно удаваною нетерплячістю. — Хіба ви не бачите, що дратуєте мого собаку? Іди сюди, Актеон, іди.

І Карл IX вийшов, не бажаючи більше нічого слухати, і пішов до себе, залишивши Таванна та герцога де