Королева Марго - Олександр Дюма

— Я тут, — сказав Ла Моль — вибачте, я тут.

Паж ішов попереду Ла Моля, спустився поверхом нижче, відчинив одні двері, потім другі і зупинився на порозі.

— Тут місце, де ви повинні чекати, — сказав він.

Ла Моль увійшов до галереї, і двері зачинились.

У галереї не було нікого, крім якогось дворянина, що походжав по ній сюди й туди і теж, здавалось, чекав.

Вечір почав уже спадати широкими тінями з високостей склепіння, і хоч двоє людей у галереї були один від одного не далі як за двадцять кроків, але розгледіти обличчя один одного не могли. Ла Моль підійшов ближче.

— Господи прости! — пробурмотів він, коли опинився за кілька кроків від другого дворянина. — Та це ж я стрічаю пана графа де Коконна.

Почувши кроки, п’ємонтець і собі повернувся і теж з подивом глянув на чоловіка, що дивився на нього.

— Чорт візьми! — скрикнув він. — Це пан де Ла Моль, хай мене чорт ухопить! Ой! що я роблю! Лаюсь у королівському палаці! Та що там! Король, здається, лається ще краще від мене, та ще по церквах. Але ж оце ми й у Луврі?..

— Як бачите. Вас завів пан де Бем?

— Так. Цей пан Бем чудовий німець... А вам хто був за провідника?

— Пан де Муї... Я вам казав уже, що гугеноти непогано прийняті при дворі... А ви розмовляли вже з паном де Гізом?

— Ні, ще... А ви мали вже аудієнцію у короля Наварського?

— Ні; але вона незабаром відбудеться. Мене привели сюди і сказали дожидати.

— От побачите, йдеться про яку-небудь велику вечерю, і ми будемо сидіти на бенкеті один коло одного. Яка, справді, дивовижна пригода! Уже дві години, як доля дружить нас... Але що з вами? Ви ніби чим заклопотані...

— Я! — сказав квапливо Ла Моль, здригаючись, бо й справді був увесь час ніби засліплений привидом, що з’явився йому. — Ні, але місце, де ми тепер перебуваємо, викликає в голові моїй ряд міркувань.

— Філософських, правда? Це як і в мене. Коли ви увійшли, саме тоді мені приходили на пам’ять всі напучення мого вчителя. Пане граф, чи знаєте ви Плутарха?[25]

— Аякже! — сказав Ла Моль, усміхаючись. — Це один з моїх улюблених авторів.

— Ну, — провадив поважно Коконна, — ця велика людина, здається мені, має рацію, коли прирівнює дари природи до квітів блискучих, але ефемерних, а тим часом на чесноту дивиться, як на бальзамічну рослину, наділену невмирущим запахом і могутньою силою лікувати рани.

— То ви знаєте грецьку мову, пане де Коконна? — сказав Ла Моль, пильно дивлячись на свого розмовника.

— Ні, але вчитель мій знав її і дуже радив розмовляти про чесноту, коли я буду при дворі. Це справляє дуже добре враження, казав він. Отже, я добре озброєний в цьому відношенні, попереджаю вас. До речі, ви голодні?

— Ні.

— Проте, здається, ви таки задивлялись на печену пулярдку, змальовану на „À la Belle-Étoile“; а я просто таки вмираю з голоду.

— Ну, пане Коконна, це вам прекрасна нагода вжити своїх аргументів щодо чесноти і виявити пошану свою до Плутарха, бо цей великий письменник сказав в одному місці: „Препон есті тен мен псюхен одюне, тон де гастера семоаскейн“[26].

— От як! То ви знаєте по-грецькому? — скрикнув Коконна здивовано.

— Атож, — відповів Ла Моль, — мій учитель навчив мене.

— Чорт візьми, граф, ваша кар’єра певна, коли так. Ви складатимете вірші з королем Карлом IX і розмовлятимете по-грецькому з королевою Маргаритою.

— А крім того, — додав Ла Моль, — я ще матиму змогу розмовляти по-гасконському з королем Наварським.

В цю хвилину двері, що вели з галереї до покоїв короля, відчинились; почулися кроки, в пітьмі з’явилась якась тінь. Тінь перетворилася на постать. Постать ця була постаттю пана де Бема.

Він зазирнув обом молодим людям в саме обличчя, щоб упізнати свого, і зробив знак Коконна йти за ним.

Коконна рухом руки попрощався з Ла Молем.

Де Бем привів Коконна в кінець галереї, відчинив двері, і вони опинились на першій приступці сходів.

Там він зупинився і, глянувши довкола себе, вгору і вниз, сказав:

— Пане де Гогона, де щивете ви?

— В готелі „À la Belle-Étoile“, вулиця Арбр-Сек.

— Добре, добре! Два кроки відси. Вертайте скоро ваш готель і цю ніч...

Він подивився знову довкола себе.

— Ну, цю ніч? — сказав Коконна.

— Ну, цю ніч приходит тут з білий хрест на ваш капелюх. Пароль Гуїс. Тихо, ні слова!

— Але ж о котрій годині прийти?

— Коли потшуйт сополох.

— Як то, сополох? — спитав Коконна.

— Пфуй, сополох: пум! пум!

— А, сполох?

— Так, се я казат.

— Добре, прийду, — сказав Коконна.

I, уклонившись де Бему, пішов, питаючись тихенько сам себе:

— Якого чорта хоче він сказати і чого ради дзвонитимуть на сполох? Все одно, я держуся своєї думки: пан де Бем чудовий тедеско[27]. Може, почекати графа де Ла Моля? А, ні; він, мабуть, вечерятиме у короля Наварського.

І Коконна пішов на вулицю Арбр-Сек, куди його тягла, мов магніт, вивіска „À la Belle-Étoile“.

Тим часом двері до галереї, що з’єднували її з покоями короля Наварського, відчинились, і паж підійшов до пана де Ла Моля.

— Ви граф де Ла Моль? — сказав він.

— Так, я.

— Де живете ви?

— Вулиця Арбр-Сек, „À la Belle-Étoile“.

— Добре, це коло луврських воріт. Слухайте... Їх величність звеліли сказати вам, що не можуть прийняти вас зараз, але, може, цієї ночі пошлють по вас. В кожному разі, коли б завтра вранці ви не мали повідомлення, прийдіть у Лувр.

— А якщо сторожа не пустить?

— Ах, це правда... Пароль Наварра; промовте це слово, і всі двері відчиняться перед вами.

— Дякую.

— Почекайте, пане, я маю наказ провести вас до хвіртки, щоб ви не заблукалися в Луврі.

— До речі, а Коконна? — сказав собі де Ла Моль, опинившись за стінами палацу.

— О, його запросять повечеряти з графом де Гізом.

Але, коли дворянин наш увійшов до метра Ла Гюр’єра, перший, кого він побачив там, був Коконна, що сидів за столом перед