Королева Марго - Олександр Дюма

V. Про Лувр зокрема та про чесноту взагалі

Двоє дворян, розпитавшись у першого зустрічного дороги, пішли вулицею Аверон, потім вулицею Сен-Жермен-л’Оксерруа і незабаром опинились перед Лувром, башти якого почали вже потопати в перших сутінках вечора.

— Що з вами? — спитав Коконна у Ла Моля, який, зупинившись перед старим замком, дивився з святобливою пошаною на зводні мости, вузькі вікна та гостроверхі дзвінички, що враз з’явилися перед його очима.

— Сам, їй-богу, не знаю, — сказав Ла Моль, — чого серце у мене б’ється. Я з не дуже полохливих, але палац, не знаю чому, здається мені похмурим і — сказати б — страшним.

— Ну, а я, — сказав Коконна, — не знаю чому, а почуваю себе в надзвичайно радісному настрої. Вигляд правда, у мене трохи неохайний, — говорив він, оглядаючи своє дорожнє вбрання. — Що ж, це вигляд вершника. До того ж, я мав наказ не гаяти часу. Мене приймуть, як дорогого гостя, бо я виконав наказ слово в слово.

І молоді люди пішли далі, схвильовані кожен своїми почуттями.

Біля Лувра була сильна сторожа; усі варти, здавалось, були подвоєні. Наших мандрівників спочатку це збило з пантелику. Але Коконна, який помітив, що ім’я герцога де Гіза було ніби талісманом у парижан, підійшов до варти і, посилаючись на це всесильне ім’я, спитав, чи не міг би він, за його допомогою, дістатися до Лувра.

Ім’я це, здавалось, справило сильне враження і на солдата; проте, він спитав у Коконна, чи знає він пароль.

Коконна примушений був признатись, що не знає.

— Коли так, то йдіть геть, пане дворянин, — сказав солдат.

В ту хвилину чоловік, який розмовляв з вартовим офіцером і почув, що Коконна добивається пропуску до Лувра, припинив розмову і підійшов до нього.

— Що хочете ви від монсі де Гуїс?

— Хочу говорити з ним, — відповів, усміхаючись, Коконна.

— Не мошна, герцог бути в король.

— Але ж я маю писаний наказ з’явитись у Париж.

— А, ви маєте писаний наказ?

— Так, я прибув дуже здалека.

— А, ви прибув дуже здалека?

— Я прибув із П’ємонта.

— Добре, добре! То інша річ. І вас звати?

— Граф Аннібал де Коконна.

— Добре, добре! Давайте лист, монсі Аннібал, давайте.

— От, їй-богу, чемний чоловік, — сказав сам собі де Ла Моль, — чи не знайду і я собі такого, щоб завів мене до короля Наварського?

— Але ж давайте лист, — казав німецький дворянин, простягаючи руку до Коконна, що стояв вагаючись.

— Чорт візьми! — відповів п’ємонтець, недовірливий, як півіталієць. — Я не знаю, чи повинен я... я не маю честі знати вас, пане...

— Я Пем, я служит пан герцог де Гуїс.

— Пем, — буркнув Коконна, — я не знаю цього ім’я.

— Це пан де Бем, пане дворянин, — сказав вартовий. — Вас збиває вимова, тільки й усього. Віддайте листа панові, я ручуся.

— А, пан де Бем! — скрикнув Коконна. — Атож, я знаю вас!.. Як же і з найбільшою приємністю. Ось мій лист. Простіть мені вагання. Але доводиться вагатись, коли хочеш бути вірним.

— Добре, добре, — сказав де Бем, — не треба вибачення.

— Будь ласка, пане, — сказав Ла Моль, підходячи й собі, — коли ви такий ладний до послуг, то чи не згодилися б ви взяти й мого листа, як ви зробили з листом мого товариша?

— Як вас звати?

— Граф Лерак де Ла Моль.

— Граф Лерак де Ла Моль?

— Так.

— Я не снай.

— Дуже просто, що ви не знаєте мене, пане: я іноземець і, як і граф де Коконна, прибув сьогодні увечері дуже здалека.

— А звідки ви прибув?

— З Прованса.

— З айн лист?

— Так, з листом.

— До пан де Гуїс?

— Ні, до його величності короля Наварського.

— Я не служит у король Наварський, монсі, — відповів де Бем, ставши зразу холодним, — я не можу брати ваш лист.

І Бем, повернувшись до Ла Моля спиною, пішов у Лувр, давши Коконна знак іти за ним.

Ла Моль лишився сам.

В ту саму хвилину з луврських воріт, паралельних з тими, в які увійшли Бем та Коконна, виїхав гурток вершників, чоловіка сто.

— А, а! — сказав вартовий товаришеві. — Це де Муї з своїми гугенотами; вони аж