Королева Марго - Олександр Дюма

— Я, звичайно, дуже люблю молодого де Муї, — вів далі король, — але я так само люблю й кузена мого де Гіза, і коли б він просив мене подарувати життя людині, смерті якої просив би другий, я був би в дуже скрутному становищі. Проте, в справах політики, як і в справах віри, я мусив би зробити те, чого бажав би мій кузен де Гіз, бо де Муї, хоч і відважний офіцер, але порівняно з принцом Лотарінгським дуже незначна особа.

Поки король говорив це, Морвель поволі підводився, як людина, що вертається до життя.

— Отже, в тому скрутному становищі, в якому ви опинилися, вам не пошкодило б пошукати ласки у кузена мого де Гіза; до того ж я пригадую одну річ, що він розказав мені вчора.

Морвель наблизився на крок.

— „Уявіть собі, сір, — казав він мені: — щоранку о десятій годині проходить вулицею Сен-Жермен-л’Оксерруа, вертаючись із Лувра, мій запеклий ворог; я бачу, як він проходить, з заґратованого вікна у нижньому поверсі одного будинку: це вікно у приміщенні колишнього мого вчителя, каноніка П’єра Піля. Щодня бачу я, як проходить мій ворог, і щодня благаю диявола провалити його в пекло“. Скажіть, метр Морвель, — казав Карл, — коли б ви були диявол, або, принаймні, коли б ви на хвилину стали на його місці, чи не зробило б це приємності кузенові моєму де Гізу?

У Морвеля знову постала пекельна його усмішка, і уста його, ще бліді від жаху, промовили:

— Але, сір, я не маю сили провалити землю.

— Проте, ви зробили це, здається, для відважного де Муї. Але ви скажете мені, що то пістолет... ви не маєте вже того пістолета?..

— Вибачте, сір, — відповів розбійник, трохи вже посмілівши, — але я ще краще стріляю з аркебузи, ніж з пістолета.

— О, — сказав Карл IX, — пістолет чи аркебуза, то все одно, і мій кузен де Гіз, я певен, не буде причіпливий щодо засобів.

— Але, — сказав Морвель, — мені потрібна зброя, на яку я міг би звіритись, бо, може, доведеться стріляти здалека.

— В цій кімнаті у мене десять аркебуз, — відповів Карл IX, — я влучаю з них у золотий екю на півтораста кроків. Чи не хочете спробувати яку-небудь?

— О, сір, з найбільшою радістю, — скрикнув Морвель, підходячи до тієї, що стояла у кутку і що її принесли Карлу IX в той же день.

— Ні, не цю, — сказав король, — не цю, я бережу її собі. Цими днями у мене буде велике полювання, і я сподіваюсь, що вона послужить мені там. Але всі інші маєте собі на вибір.

Морвель узяв одну.

— Тепер, сір, хто цей ворог? — спитав убивця.

— Чи я знаю? — відповів Карл IX, спалюючи поганця презирливим поглядом.

— То я спитаю про це у пана де Гіза, — пробелькотів Морвель.

Король знизав плечима.

— Не питайтеся ні про що, — сказав він, — пан де Гіз не відповість. Хіба відповідають на такі речі? Хто не хоче, щоб його повісили, мусить здогадатись.

— Але як же я вгадаю його?

— Я вам сказав, що він проходить щоранку о десятій годині повз вікно каноніка.

— Але багато хто проходить повз те вікно. Коли б ваша величність зводили дати мені приміту.

— О, це не важко! Завтра, наприклад, він матиме під пахвою портфель з червоного сап’яну.

— Сір, цього досить.

— У вас і досі той баский кінь, що його дав вам пан де Муї?

— Сір, у мене арабський кінь, із найбаскіших.

— О, я не турбуюся за вас! Треба тільки вам знати, що в монастирі є вихід з другого боку.

— Дякую, сір. Тепер моліться богу за мене.

— Ге, тисяча чортів, моліться краще дияволу, бо тільки з його протекції можете ви втекти від вірьовки.

— Прощайте, сір.

— Прощайте. Ах, ось іще що, пане де Морвель: знайте, що коли б завтра про вас почали говорити до десятої години ранку або не почали говорити після десятої, то в Луврі є підземна тюрма!

І Карл IX знову почав насвистувати спокійно і вірніше, ніж коли, улюблену свою пісеньку.