Королева Марго - Олександр Дюма
— Добре, добре, ми поговоримо про все це потім, — сказав Генріх, — коли краще познайомимося одно з одним.
Потім, піднявши голос, він заговорив знову:
— Ну, вам стало легше, пані?
— Так, сір, так, — промурмотіла Маргарита.
— Коли так, — мовив беарнець, — я не хочу надокучати вам більше. Свідчу вам мою пошану і почуття моєї приязні; не відмовте прийняти їх так, як я подаю вам, — щирим серцем. Лягайте і надобраніч.
Маргарита підвела на мужа очі, що сяяли вдячністю, і теж подала йому руку.
— Згода, — мовила вона.
— Союз політичний, щирий і вірний? — спитав Генріх.
— Щирий і вірний, — відповіла королева.
Беарнець пішов до дверей, і Маргарита, мов заворожена його поглядом, пішла за ним. І коли портьєра впала між ними й опочивальнею, Генріх з жвавістю, сказав їй тихо:
— Дякую, Маргарита, дякую! Ви справжня принцеса французька. Я йду від вас спокійний. Я не маю вашого кохання, але маю вашу приязнь. Я покладаюсь на вас, як і ви можете покластися на мене. До побачення, пані.
І Генріх поцілував руку своїй дружині, ніжно стиснувши її; потім пішов легким кроком до своїх покоїв, тихо говорячи сам собі в коридорі:
— Який там чорт у неї? Чи король, чи герцог д’Анжу, чи герцог д’Алансон, чи герцог де Гіз, чи брат, чи коханець, а чи те й друге разом? Сказати правду, мені майже прикро, що я випросив побачення у баронеси; та коли вже я дав їй слово і коли Даріола дожидає... хай буде так; боюся, що вона втратить трохи від того, що я прийшов до неї через опочивальню моєї дружини, бо — чорт візьми! — Марго ця, як зве її мій шурин Карл IX, справді чудове створіння.
І ходою, в якій почувалось легке вагання, Генріх Наварський пішов по сходах, що вели до приміщення пані де Сов.
Маргарита дивилася вслід йому, поки він зник, а потім вернулась в опочивальню. Вона побачила герцога в дверях кабінету: поява його викликала в неї майже муки сумління.
Герцог теж був серйозний, і насуплені його брови свідчили про тяжку заклопотаність.
— Маргарита нейтральна сьогодні, — сказав він. — Через вісім днів Маргарита буде ворожа.
— А, ви слухали? — сказала Маргарита.
— Що ж би ви хотіли, щоб я робив у цьому кабінеті?
— І ви вважаєте, що я поводилася не так, як би мала поводитись королева Наварська?
— Ні, але не так, як би мала поводитись коханка герцога де Гіза.
— Пане, — відповіла королева, — мужа мого я можу не кохати, але ніхто не має права вимагати від мене, щоб я зраджувала його. Скажіть щиро, чи зрадили б ви секрети дружини вашої принцеси де Порсіан?
— Ну, ну, пані, — сказав герцог, похитавши головою, — хай так. Я бачу, що ви не кохаєте вже мене так, як в ті часи, коли переказували мені заміри короля проти мене та моїх близьких.
— Король був сильний, а ви безсилі. Генріх безсилий, а ви сильні. Я не міняю ролі, ви бачите чудово.
— Тільки переходите з одного табору в другий.
— Я здобула собі, пане, це право, рятуючи вам життя.
— Добре, пані; а що коханці, розходячись, вертають усе, що дали одно одному, то і я теж врятую вам життя, коли матиму нагоду, і ми поквитаємось.
І з цими словами герцог уклонився і вийшов, перш ніж Маргарита встигла зробити рух, щоб затримати його.
У передпокої він знайшов Жільйону, що вивела його до вікна в нижньому поверсі, а в рові — свого пажа, з яким і вернувся в готель Гізів.
Тим часом Маргарита, замислившись, стояла коло вікна.
— І це шлюбна ніч! — шепотіла вона. — Муж тікає від мене, а коханець кидає!
В ту хвилину, по другий бік рову, ідучи з Тур де Буа і підіймаючись до млина Монне, проходив якийсь школяр і виспівував з захватом:
Я б до кучерів твоїх
Хтів торкнутись золотих
І в уста цілунком впиться
І на грудях спочивать, —
Чом ти хочеш їх сховать,
Як у келії черниця?
І кому ти віддаси
Поваб милої краси,
Очі ті, уста червоні?
Може, хочеш, щоб Плутон
Цілував їх, як Харон
Привезе тебе по сконі?
Як помреш ти, — ох, тоді
Твої устоньки бліді
Захова сумна могила;
Я ж тебе пізнаю й там,
І скажу я мертвякам,
Що була то моя мила.
Отже, поки ти жива,
Любі мов мені слова,
Не ховай уста від мене:
Буде шкода, як помреш,
Що жалю отруту ллєш
В моє серденько шалене.
Маргарита слухала пісню, журливо усміхаючись; потім, коли спів загубився десь удалині, вона зачинила вікно і покликала Жільйону допомогти їй лягти в постіль.
III. Король-поет
Другий день і всі дальші дні минули в святах, балетах та турнірах.
Те саме єднання панувало між двома партіями. Ласка та розчуленість запаморочили голову найзапеклішим гугенотам. Можна було бачити, як отець Коттон обідав і випивав з бароном де Куртоме, а герцог де Гіз з принцом де Конде каталися на човні по Сені з музикою.
Король Карл, здавалось, відкинув геть звичайну свою меланхолію і не міг обійтися без зятя свого Генріха. Нарешті, королева-мати була така радісна та заклопотана прикрасами, дорогоцінностями та перами, що втратила сон.
Гугеноти, що трохи пом’якшали в новій цій Капуї[10], почали вбиратись у шовкові камзоли, прикрашатись девізами і парадувати перед деякими балконами, як католики. В усьому справа повернулася вбік реформатської релігії, і можна було подумати, що незабаром увесь двір стане протестантським. Сам адмірал, не зважаючи на всю свою досвідченість, теж піймався на гачок, і голову йому так закрутило, що раз увечері він цілих дві години забув жувати свою зубочистку, — справа, якій він звичайно присвячував час від другої години, коли кінчав обід, до восьмої вечора, коли сідав вечеряти.
У той вечір, коли адмірал дозволив собі так неймовірно забути