Королева Марго - Олександр Дюма

Придворні, бачачи, що король Наварський, про палке серце якого їм було відомо, наближається до прекрасної Шарлотти, не насмілились перешкодити їх зустрічі; вони розступилися поблажливо, і в ту хвилину, коли Маргарита де Валуа і пан де Гіз обмінювалися латинськими словами, Генріх, наблизившись до пані де Сов, почав цілком зрозумілою французькою мовою, хоч і забарвленою гасконським акцентом, менш загадкову розмову.

— Ах, люба моя, — звернувсь він до неї, — от і ви прийшли, в хвилину, коли мені сказали, що ви нездужаєте і коли я втратив надію побачити вас!

— Ваша величність, — відповіла пані де Сов, — чи не сподіваєтесь переконати мене, ніби для вас багато значило б утратити цю надію?

— Богом свідчусь, я так думаю, — відповів беарнець. — Хіба ж ви не знаєте, що ви моє сонце вдень і зоря моя вночі? Справді, я почував себе серед найглибшої темряви; аж враз ви з’явились і все освітили.

— То я зробила невдалий хід у вашій грі, монсеньйор.

— Що ви хочете сказати, моя люба? — спитав Генріх.

— Я хочу сказати, що коли хто став мужем найвродливішої на всю Францію жінки, то єдине, чого він мусить бажати, це — щоб світло погасло і поступилося тьмі, бо в тьмі чекає нас щастя.

— Ви чудово знаєте, недобра, що щастя це в руках у однієї лише особи, та що особа та насміхається з бідного Генріха і грається ним.

— О, — відповіла баронеса, — я думаю навпаки: що то король Наварський грається тією особою і насміхається з неї.

Генріх був вражений цією ворожою вихваткою, проте подумав, що вихватка ця виявляє досаду, а досада — тільки маска кохання.

— Справді, люба Шарлотта, — сказав він, — ви зовсім несправедливо докоряєте мені, і я не розумію, як такі прекрасні уста можуть бути, разом з тим, такими жорстокими. Ви думаєте, що я одружуюся? О, ні, чорт візьми, не я!

— То це я, може! — відповіла баронеса гостро, коли може здатися гострим голос жінки, що вас кохає і докоряє вам в байдужості.

— Невже ви, баронесо, не бачите вашими прекрасними очима того, що є? Ні, ні, то не Генріх Наварський одружується з Маргаритою де Валуа.

— А хто ж?

— Е, богом свідчусь, то реформістська віра одружується з папою, та й усе.

— Ні, ні, ваша величність, я не дам вам піддурити себе вашими дотепами: ваша величність кохаєте пані Маргариту, і я, борони боже, не докоряю вам за те, бо вона досить гарна, щоб її кохати.

Генріх замислився на хвилину і, поки він міркував, тонка усмішка підняла вгору кутики його уст.

— Баронесо, — мовив він, — здається мені, шукаєте сварки зо мною, а тим часом не маєте, на те ніякого права; ну, що зробили ви, щоб не дати мені одружитися з пані Маргаритою? Нічого. Навпаки, ви завжди доводили мене до відчаю.

— А тепер ви доводите мене, монсеньйор! — відповіла пані де Сов.

— Як саме?

— Звичайно, бо сьогодні ви одружуєтесь з іншою.

— Ах, я одружуюся з нею тому, що ви не кохаєте мене!

— Коли б я кохала вас, сір, я мусила б умерти через годину.

— Через годину! Що хочете ви сказати, і від чого вмерти?

— Від ревнощів... бо через годину королева Наварська відішле своїх дам, а ваша величність своїх дворян.

— То справді ця думка турбує вас, моя люба?

— Я не кажу цього. Я кажу, що коли б я кохала вас, вона страшенно турбувала б мене.

— Ну, от! — скрикнув Генріх, повний радості, що почув це признання, перше, яке мав він. — А що коли б король Наварський не відіслав цієї ночі своїх дворян?

— Сір, — вказала пані де Сов, дивлячись на короля з зачудуванням, цього разу цілком щирим, — ви говорите про щось неможливе і зовсім неймовірне.

— Що ж треба зробити, щоб ви повірили?

— Треба дати мені доказ, а доказу ви не можете дати.

— Добре, баронесо, добре. Присягаюся святим Генріхом, я дам його вам, — скрикнув король, пожираючи молоду жінку очима, що палали коханням.

— О, ваша величність! — промурмотіла прекрасна Шарлотта, стишуючи голос і спускаючи очі. — Я не розумію... ні, ні, не може бути, щоб ви зреклися щастя, яке чекає вас.

— В цій залі, кохана моя, чотири Генріхи, — відповів король: — Генріх Французький, Генріх де Конде, Генріх де Гіз, але Генріх Наварський тільки один.

— І що ж?

— А от що. Якщо цей Генріх Наварський буде з вами усю цю ніч...

— Усю цю ніч?

— Так; чи будете ви певні, що він не буде з іншою?

— Ах, коли б ви зробили це, сір! — скрикнула і собі пані де Сов.

— Слово дворянина, я зроблю це.

Пані де Сов підвела великі свої очі, вогкі від жагучих обіцянок, і усміхалася до короля, серце якого сповнилося п’яною радістю.

— Ну, — сказав Генріх, — що скажете ви на це?

— О, — відповіла Шарлотта, — я скажу, що ваша величність справді кохаєте мене.

— Чорт візьми! Ви скажете це, бо воно й справді так, баронесо!

— Але як це зробити? — прошепотіла пані де Сов.

— О, бога ради, баронесо, не може бути, щоб ви не мали коло себе якоїсь камеристки, служниці, дівчини, на яку могли б звіритись?

— О, я маю Даріолу, таку віддану мені, що вона дасть розрізати себе на шматки за мене: справжній скарб.

— Господи! Баронесо, то скажіть цій дівчині, що я осиплю її золотом, коли стану королем Франції, як пророкують мені астрологи.

Шарлотта усміхнулася, бо гасконська репутація беарнця щодо обіцянок від того часу була вже добре відома.

— Ну, — сказала вона, — чого ви хочете від Даріоли?

— Дуже мало для неї, все для мене.

— А саме?

— Ваше приміщення над моїм?

— Так.

— Хай вона дожидає за дверима. Я постукаю тричі тихенько. Вона відчинить і ви матимете той доказ, що я обіцяв вам.

Пані де Сов помовчала кілька секунд; потім, ніби оглядаючись навколо себе, чи не чує хто, на одну мить спинила погляд на гуртку, де була королева-мати; але хоч яка була коротка та мить, її досить було, щоб Катерина встигла