Королева Марго - Олександр Дюма

Беарнець сів коло неї.

— Пані, — почав він, — хоч би що там казали люди, я гадаю, що шлюб наш — добрий шлюб. Я добре ставлюся до вас, ви добре ставитесь до мене.

— Але... — сказала збентежено Маргарита.

— Отже, ми повинні, — вів далі король Наварський, ніби не помічаючи збентеження Маргарити, — поводитись одно з одним як добрі союзники, бо сьогодні ми ствердили союз наш присягою перед богом. Чи не така й ваша думка?

— Безперечно, пане.

— Я знаю, пані, яку проникливість маєте ви, знаю, які небезпечні провалля розкидані по терені двору, а я чоловік молодий і, хоч не заподіяв ніколи нічого лихого, маю багато ворогів. До якого табору, пані, маю я зачислити ту, що носить моє ім’я і що перед вівтарем заприсяглася любити мене?

— О, пане, чи можете ви думати...

— Я не думаю нічого, пані, я маю надію і хочу бути певним, що надія моя слушна. Ясно, що шлюб наш — або привід, або пастка.

Маргарита тремтіла; думка ця, можливо, вже приходила їй самій у голову.

— Отже, те чи те? — вів далі Генріх Наварський. — Король мене ненавидить, герцог д’Анжу ненавидить, герцог д’Алансон ненавидить, Катерина де Медічі надто ненавиділа мою матір, щоб не мати ненависті до мене.

— О, пане, що ви говорите?

— Правду, пані, — відповів король, — і мені хотілося б, щоб не думали, ніби мене одурено щодо вбивства пана де Муї та отруєння моєї матері; хотілося б, щоб тут був хто-небудь і міг чути мене.

— О, пане, — сказала поквапно Маргарита з найспокійнішим і найвеселішим виглядом, — ви прекрасно знаєте, що тут нема нікого, крім вас та мене.

— Отже саме те й примушує мене застерегтися, саме через те й насмілююсь я казати, що мене не обманює ні ласка французького дому, ні ласка дому лотарінгського.

— Сір! сір! — скрикнула Маргарита.

— Ну, що таке, моя люба? — спитав Генріх, і собі засміявшись.

— Буває, пане, що розмови такі можуть бути дуже небезпечні.

— Але ж не тоді, коли їх ведуть сам-на-сам, — відповів король. — Отже, я казав вам...

Маргарита, видимо, почувала себе, як на тортурах; вона хотіла б зупинити слова на устах у беарнця, але Генріх вів далі з своєю зовнішньою простодушністю:

— Я казав уже вам, що мені загрожують з усіх боків, загрожує король, загрожує герцог д’Алансон, загрожує герцог д’Анжу, загрожує королева-мати, загрожує герцог де Гіз, герцог де Майенн, кардинал Лотарінгський, загрожують, зрештою, всі. Ви знаєте, пані, це почувається інстинктивно. І оборонитись від усіх цих загроз, що незабаром перейдуть в наступ, я можу тільки за вашою допомогою, бо вас люблять усі, хто мене ненавидить.

— Мене! — сказала Маргарита.

— Так, вас, — відповів з повною простодушністю Генріх Наварський, — так, вас любить король Карл, любить, — він натиснув на це слово, — герцог д’Алансон, любить королева Катерина, любить, нарешті, герцог де Гіз.

— Пане... — промурмотіла Маргарита.

— Але що ж тут дивного, що всі вони вас люблять? Ті, кого я назвав щойно, ваші брати або ваші рідні. Любити рідних своїх та братів своїх — значить жити по закону божому.

— Але, — відповіла Маргарита пригнічено, — до чого ведете ви, пане?

— Я хочу привести до того, про що говорив вам: якщо ви станете — я не скажу другом, але союзницею моєю, я можу не боятись нічого, якщо ж, навпаки, ви станете ворогом моїм, я пропав.

— О, ворогом вашим — ніколи, пане! — скрикнула Маргарита.

— А другом моїм — теж ніколи?..

— Може бути.

— А союзницею моєю?

— Напевне.

І Маргарита повернулась і подала королю руку.

Генріх узяв її, галантно поцілував і, задержавши в своїх руках більше для того, щоб вивірити, ніж з почуття ніжності, сказав:

— Я вірю вам, пані, і приймаю вас за союзницю. Тепер от що: нас одружили, не давши нам познайомитись, не давши покохати одному одного, нас одружили, не порадившись з нами. Ми нічим не зобов’язані одно перед одним, як муж і жона. Ви бачите, пані, я йду далі ваших бажань і стверджую те, що казав учора. Але союз наш ми укладаємо добровільно, ніхто не примушує нас до нього; ми укладаємо його, як два щирих серця, що зобов’язуються повсякчас подавати одно одному підпомогу; ви так розумієте те, що я казав?

— Так, пане, — сказала Маргарита, силкуючись звільнити руку.

— Добре, — сказав беарнець, увесь час пильно дивлячись на двері кабінету, — але першим доказом, що союз наш щирий, мусить бути повна довіра, і тому я розкажу вам зараз, пані, найсекретніші подробиці свого плану, як переможно подолати всі ці ворожі заходи.

— Пане... — промурмотіла Маргарита, і собі мимоволі звертаючи очі на кабінет, тим часом як беарнець, бачачи, що хитрощі його мали успіх, усміхався в бороду.

— От що я хочу робити, — провадив він, удаючи, ніби не-помічає збентеження молодої жінки, — я хочу...

— Пане, — скрикнула Маргарита, квапливо встаючи та хапаючи короля за руку, — дайте мені дихнути; хвилювання... духота... я задихаюсь.

Справді, Маргарита була бліда і тремтіла так, ніби от-от упаде на килим.

Генріх підійшов до вікна, що було далі від кабінету, і відчинив його. Вікно виходило на річку.

Маргарита пішла за ним.

— Мовчіть, мовчіть, сір, пожалійте себе, — прошепотіла вона.

— Ну, пані, — сказав беарнець, усміхаючись звичайною своєю усмішкою, — чи не казали ви мені, що ми самі?

— Так, пане; та хіба ж ви не чули, що через capбакан[9], закладений у плафоні або в мурі, усе можна чути?

— Добре, пані, добре, — сказав жваво й тихенько беарнець. — Ви не кохаєте мене, правда, але ви чесна жінка.

— Що хочете ви сказати, пане?

— Я хочу сказати, що коли б ви здатні були зрадити мене, ви дали б мені говорити далі, бо я сам зраджував себе. Ви зупинили мене. Я знаю тепер, що тут хтось є, що ви невірна дружина, але вірна союзниця, а в цей час, — додав беарнець, усміхаючись, — мені більше потрібна, признаюся, вірність у політиці, ніж у коханні...

— Сір... —