Королева Марго - Олександр Дюма

Сори. Приміщення, де жила вона вже двадцять років, було суміжне з опочивальнею короля і являло собою якусь дивовижну мішанину елегантності і сільської простоти. В приміщенні цьому палац був перетворений на сільську хату майже в такій мірі, як сільська хата на палац. Отже, кімната ця була ніби щось середнє між простим житлом селянки і розкішним покоєм великої дами. Справді, налой, перед яким стояла вона навколішках, зроблений був з дуба, оздобленого чудовою різьбою, і покритий бархатом з золотою бахромою, біблія ж (жінка ця належала до реформаторської віри), з якої вона читала свої молитви, була однією з тих старих, напівподертих книг, які можна знайти в більшості вбогих хатин.

І все тут відповідало цьому налоєві і цій біблії.

— Гей, Мадлен! — сказав король.

На цей фамільярний поклик жінка, усміхаючись, підвела голову і потім, встаючи, сказала:

— А, це ти, сину!

— Так, мамко, іди сюди.

Карл IX опустив портьєру і сів на ручку фотеля[17]. Мамка увійшла.

— Чого тобі, Шарло? — сказала вона.

— Іди сюди і говори тихенько.

Мамка підійшла з фамільярністю, що природно походить від тієї материнської ніжності, яку почуває жінка до дитини, вигодованої її молоком, але якій тогочасні памфлети приписували далеко не таке чисте походження.

— Ось я, — сказала вона, — говори.

— Чоловік, якого я звелів покликати, тут?

— Уже з півгодини.

Карл устав, підійшов до вікна, подивився, чи не підглядає хто, підійшов до дверей, прислухався, чи хто не підслухує, здув порох із своїх збройних трофеїв, полащив великого хорта, що ходив за ним крок за кроком, зупиняючись, коли зупинявся пан, ідучи, коли той рушав з місця, потім звернувся до мамки:

— Добре, мамко, скажи йому, хай увійде.

Жінка вийшла тим самим ходом, яким увійшла, а король сперся на стіл, де розкладена була всяка зброя.

Тільки став він там, як портьєра піднялася знов, і увійшов той, кого він чекав.

Це був чоловік років сорока, з очима сірими і лукавими, з носом, схожим на дзьоб сови, з випнутими широкими вилицями; обличчя його силкувалося виявити пошану, але він міг видавити на блідих від переляку губах тільки лицемірну усмішку.

Карл тихенько поклав поза спиною руку на голівку нововинайденого пістолета, що стріляв не за допомогою ґноту, а від удару сталевого коліщатка об кремінь, і подивився своїм тьмяним оком на нову особу, яку ми вивели на сцену; розглядаючи її, він дуже вірно і навіть надзвичайно мелодично висвистував одну з улюблених своїх мисливських пісеньок.

Помовчавши кілька секунд, під час яких обличчя у невідомого набирало чимраз гидкішого виразу, король сказав:

— Це вас звати Франсуа де Лув’є-Морвель?

— Так, сір.

— Командир петардників?

— Так, сір.

— Я побажав вас бачити.

Морвель уклонився.

— Ви знаєте, — казав Карл далі, підкреслюючи кожне слово, — що я однаково люблю всіх моїх підданих.

— Я знаю, — пролепетав Морвель, — що ваша величність — батько свого народу.

— І що гугеноти й католики однаково мої діти.

Морвель стояв мовчки; але тремтіння, що струшувало все його тіло, стало помітне проникливому оку короля, хоч той, до кого він звертався, був майже не видний у тіні.

— Це вам не до вподоби, — вів далі король, — адже ви провадили запеклу війну з гугенотами?

Морвель упав навколішки.

— Сір, — лопотів він, — знайте...

— Я знаю, — провадив Карл IX, пронизуючи Морвеля поглядом, що з тьмяного ставав майже вогненним, — знаю, що ви мали велике бажання вбити при Монконтурі пана адмірала, який щойно вийшов звідси; знаю, що ви не влучили і пішли тоді до армії герцога д’Анжу, брата нашого; знаю, що ви вдруге пішли до принців і стали на службу в загоні пана де Муї де Сен-Фаля...

— О, сір!

— Відважного пікардійського дворянина!

— Сір, сір, змилуйтесь!

— То був достойний офіцер, — казав далі Карл IX, і в міру того, як він говорив, на обличчі його поставав вираз майже дикої жорстокості, — він прийняв вас як сина, дав притулок, зодягнув, нагодував.

Морвель розпачливо зітхнув.

— Ви називали його, здається, батьком, — продовжував невблаганно король, — і вас єднала ніжна дружба з сином його, молодим де Муї?

Морвель, стоячи на колінах, схилявся щораз нижче, роздавлений словами Карла ЇХ, що стояв холодний і байдужий, немов статуя, в якої лише уста виявляють життя.

— До речі, — вів далі король, — чи не сподівалися ви одержати від пана де Гіза десять тисяч екю за вбивство адмірала?

Убивця, припавши до підлоги, ударив об паркет лобом.

— Щодо пана де Муї, батька вашого, то ви раз проводжали його на рекогносцировку до Шезре. Він упустив хлист і зліз з коня підняти. Ви були один на один з ним; ви вийняли пістолет з кобури і, коли він нахилився, пробили йому крижі, потім, бачачи, що він мертвий, ви втекли на коні, якого він дав вам. Так було діло?

Морвель мовчки завмер під цим обвинуваченням, в якому кожна подробиця була правдою, а Карл IX знову почав насвистувати ту саму мисливську пісеньку і так само вірно та мелодично.

— Отже, пане вбивцю, — мовив він через хвилину, — чи знаєте ви, що я маю велике бажання звеліти вас повісити?

— О, ваша величність! — скрикнув Морвель.

— Молодий де Муї ще вчора просив мене про це, і, сказати правду, я не знав, що йому відповісти, бо прохання його цілком справедливе.

Морвель склав руки.

— Тим більш справедливе, що я, як ви сказали, батько мого народу і що тепер, коли в мене знову лад з гугенотами, вони такі самі мої діти, як і католики.

— Сір, — сказав Морвель з розпачем, — життя моє в руках ваших, робіть з ним, що хочете.

— Ви маєте рацію, і я не дав би за нього й шага[18].

— Але, сір, — спитав убивця, — невже немає способу спокутувати мій злочин?

— Я не знаю жодного. Проте, коли б я був на вашому місці, що, хвалити бога, не так...

— Добре, сір! Коли б ви були на моєму місці?.. — промурмотів Морвель, уп’явшись очима в уста Карла.

— Гадаю, що я полагодив би справу, — провадив король.

Морвель підвівся на одне коліно і одну руку, втупивши в Карла очі, бажаючи переконатись, що він