Королева Марго - Олександр Дюма

Другий подорожній був повною протилежністю першому. Спід капелюха з загнутими вгору крисами спадало густими кучерями волосся, скоріше руде, ніж русяве; його сірі очі при найменшій суперечці блискали спід волосся таким палким вогнем, що здавались чорними.

Образ його доповняли рожева шкіра, тонкі губи з рудими вусами над ними і чудові зуби. Взагалі ж він — білолиций, високий на зріст і широкоплечий — був хлопчина хоч куди, і вже цілу годину, поки він зазирав до всіх вікон, нібито шукаючи вивісок, усі жінки задивлялись на нього, а чоловіки може й мали б охоту посміятись, дивлячись на вузький його плащ, зібгані штани та чоботи старомодного фасону, але, глянувши на обличчя його, яке щохвилини прибирало іншого виразу, не виявляючи тільки характерної для розгубленого провінціала добродушності, швиденько переривали сміх свій дуже лагідним побажанням: „На все добре вам!“

Він перший звернувся до другого дворянина, що, як ми вже сказали, теж дивився на готель „À la Belle-Étoile“.

— Чорт візьми, пане, — мовив він тією жахливою гірською вимовою, з якої по першому слову можна впізнати п’ємонтця серед сотні іноземців, — чи ми тут не близько до Лувра? В кожному разі, гадаю, у вас той самий смак, що й у мене: це велика приємність моїй вельможній особі.

— Пане, — відповів другий провансальською вимовою, що була така само жахлива, як і п’ємонтська вимова його товариша, — я гадаю, що готель справді близько до Лувра. Але я ще питаюся сам себе, чи матиму честь бути однакової думки з вами. Я міркую.

— Ви не вирішили, пане? А будинок має вигляд приємний. Хоча мене, може, привабило те, що ви зупинились. Визнайте, принаймні, що малюнок чудовий.

— О, само собою; але це саме й примушує мене з сумнівом ставитись до дійсності: мені казали, що в Парижі повно дурисвітів і що вивісками дурять так само легко, як і всякими іншими речами.

— Чорт візьми, пане, — відповів п’ємонтець, — я не клопочусь дурисвітством, і якщо хазяїн подасть мені пулярдку, не так добре спечену, як та, що в нього на вивісці, я настромлю на рожен його самого і не зніму, поки він не підпечеться як слід. Заходьмо, пане.

— Ви примусили мене вирішити, — сказав, сміючись, провансалець, — покажіть мені, пане, дорогу.

— О, пане, присягаюсь честю, я не зроблю цього, бо я тільки ваш покірний слуга граф Аннібал де Коконна.

— А я, пане, тільки граф Жозеф-Гіацинт-Боніфас де Лерак де Ла Моль, увесь до послуг ваших.

— Коли так, пане, дозвольте вашу руку і зайдімо разом.

Наслідком цієї примирливої пропозиції було те, що обоє злізли з коней і, кинувши поводи в руку конюхові, взялися під руку і, поправивши шпаги, пішли до дверей готелю, де стояв на порозі хазяїн. Але, всупереч звичаям людей цієї професії, достойний власник готелю не бажав, здавалось, звернути на них найменшої уваги, захоплений розмовою з якимсь хлопчиною, кощавим та жовтим, закутаним у плащ коричневого кольору, немов сова в пір’я.

Двоє дворян підійшли близько до хазяїна та його розмовника, чоловіка в коричневому плащі, і Коконна, роздратований тим, що хазяїн не звертає уваги на нього з товаришем, сіпнув хазяїна за руку. Тоді той, ніби прокинувшись, попрощався з своїм розмовником, сказавши: „До побачення. Приходьте швидше та повідомте мене про події“.

— Гей, ви, пане негіднику, — сказав Коконна, — чи ви не бачите, що до вас справа?

— Ах, вибачте, панове, — сказав хазяїн, — я вас не бачив.

— Ге, чорт візьми, треба було бачити; а тепер, коли ви нас побачили, замість казати „пане“, звольте казати: „пане граф“.

Ла Моль лишався позаду, давши говорити Коконна, який перейняв, здавалось, усю справу на себе.

Проте, з насуплених брів його легко було бачити, що він готовий на допомогу товаришеві, коли б дійшло до діла.

— То чого бажаєте ви, пане граф? — спитав хазяїн якнайспокійнішим тоном.

— Добре... це вже краще, — так? — сказав Коконна, повертаючись до Ла Моля, що кивнув головою на знак згоди. — Отже, цей граф і я, приваблені вашою вивіскою, бажаємо знайти собі вечерю та кімнату у вашому готелі.

— Панове, — сказав хазяїн, — мені дуже прикро, але у мене тільки одна кімната, і я боюсь, що вона вам не годиться.

— Це, їй-богу, ще й краще, — сказав Ла Моль, — ми підемо в інше місце.

— Е, ні, ні, — сказав Коконна, — я зостаюся; кінь мій змучений. Я беру кімнату, коли ви не хочете взяти.

— А, то інша річ, — відповів хазяїн, зостаючись таким самим спокійним. — Якщо ви один, я не можу зовсім прийняти вас.

— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — От втішна каналія. Щойно двох було багато, а тепер одного мало! Ти не хочеш прийняти нас, негіднику?

— Е, панове, раз ви перейшли на такий тон, я відповім вам по правді.

— То відповідай, відповідай швидше.

— Ну, я волів би не мати честі прийняти вас.

— Чому?.. — спитав Коконна, бліднучи від гніву.

— Тому, що ви не маєте слуг, і у мене на одну зайняту панську кімнату зостанеться дві вільні людські. Отже, якщо я віддам вам панську кімнату, я ризикую не віддати інших.

— Пане де Ла Моль, — сказав Коконна, повертаючись до нього, — чи вам, як оце мені, не здається, що ми зараз відлупимо цього хлопчину?

— Річ можлива, — відповів Ла Моль, наміряючись, як і його товариш, почастувати хазяїна хлистом.

Але, не зважаючи на цей погрозливий наступ з боку двох дворян, що мали вигляд дуже рішучий, хазяїн ані трохи не злякався і, задовольнившись тим, що подався на крок назад, щоб бути у себе в приміщенні, сказав насмішкувато:

— Видно, що панове прибули з провінції. У Парижі вже минулася мода бити власників готелів за те, що вони відмовляються наймати свої кімнати. Б’ють тепер великих панів, а не міщан, і якщо ви надто кричатимете, я покличу сусідів; тоді поб’ють вас, а таке привітання для дворян не годиться.

— Але ж він глузує з нас, чорт візьми! — крикнув Коконна роздратовано.

— Грегуар, мою аркебузу, — сказав хазяїн, звертаючись до слуги таким тоном, ніби казав: „стільці панам“.

— Trippe del papa!