Королева Марго - Олександр Дюма
— Сір, — сказав Коліньї, — попереду треба здобути перемогу, а по перемозі прийде черга й на раду.
— Така твоя думка, батьку? Ну, хай так! Усе буде, як ти хотітимеш. У понеділок ти рушиш до Фландрії, а я в Амбуаз.
— Ваша величність покидаєте Париж?
— Так. Я втомився від усього цього шуму та всіх цих свят. Я не людина дії, я мрійник. Я родився не королем, я родився поетом. Ти утвориш щось ніби раду, і вона правитиме, поки ти будеш на війні; і, аби тільки в ній не було моєї матері, усе буде добре. А я вже попередив Ронсара[12], щоб він приїхав до мене, і там, далеко від шуму, далеко від світу, далеко від лихих людей, під тінню наших великих лісів, на березі річки, під гомін струмочків ми розмовлятимемо про діла божі, що тільки й можуть бути відпочинком від діл людських. От послухай вірші, якими я закликаю його до себе; я склав їх сьогодні вранці.
Коліньї усміхнувся. Карл IX поклав руку на свій жовтий та лискучий, мов з слонової кості, лоб і проказав співучим голосом, ніби якусь пісню:
Ронсар, як ти мене не бачиш, знаю я —
Великого свого забув ти короля,
Та не забудь, що я поезії учуся,
Над віршами щодня з захопленням труджуся,
І хочу я тобі писання це послать,
Твій фантастичний дух захоплення піднять.
Не бався клопотом в своєму господарстві,
Не час на заходи в садка зеленім царстві;
Іди за королем, що любить більше всіх
Тебе за вірші ті, що ти складаєш їх,
І знай, що коли ти не будеш в Амбуазі,
Постане сварка в нас велика в тому разі.
— Браво, сір, браво! — сказав Коліньї. — Я більше тямлю у військових справах, ніж у поезії, але мені здається, що вірші ці варті найкращих віршів, утворених Ронсаром, Дора і самим канцлером Франції Мішелем де л’Опіталем.
— Ах, батьку, — скрикнув Карл IX, — коли б це було так! Звання поета я добиваюся найбільше в світі; і, як я сказав кілька днів тому моєму вчителеві поезії:
Хай гніваються всі, а вміння віршувать
Ціную вище я від вміння царювать:
Обох нас осява вінців блискучих слава.
Та я беру вінці, ти ж роздаєш ласкаво;
Твій дух палає сам у сяйві надземнім,
Лиш велич короля відблискує в моїм;
Коли б рівнять могла з богами нас шаноба,
Ронсар — їх любленець, я ж — тільки їх подоба;
Та ліра, де бринять акорди струн дзвінких,
Скоряє дух людей, я ж — тільки тіло їх;
Володарем вони навік тебе зробили
Там, де могутніший тиран не має сили.
— Сір, — сказав Коліньї, — я знаю, що ваша величність у зв’язку з музами, але не знав, що ви утворили з них свою головну раду.
— Після тебе, батьку, після тебе; і от для того, щоб мені не заважали в моїх зносинах з ними, я й хочу поставити тебе на чолі всіх справ. Слухай, зараз мені треба скласти відповідь на мадригал, надісланий мені моїм великим і дорогим поетом... Отже, я не можу дати тобі зараз паперів, які ввели б тебе в курс великого питання, що роз’єднує Філіппа II і мене. Крім того, є ще ніби план кампанії, складений моїми міністрами. Я розшукаю тобі усе це, а ти забереш завтра вранці.
— О котрій годині, сір?
— О десятій годині; і якщо я, може, буду зайнятий віршами, якщо я зачинюся в своєму кабінеті... ну, ти увійдеш і візьмеш всі папери, ти їх знайдеш отут на столі, в цьому червоному портфелі; колір б’є в очі, і ти не помилишся; а я піду писати Ронсару.
— До побачення, сір.
— До побачення, батьку.
— Руку вашу?
— Що ти кажеш, руку? В обіймах моїх, на серці моєму, тут твоє місце. Іди до мене, старий мій вояко, іди.
І Карл IX, пригорнувши до себе Коліньї, що схилився перед ним, доторкнувся устами до його сивого волосся.
Адмірал вийшов, утираючи сльозу.
Карл IX проводив його очима, поки міг бачити, дослухався до ходи, поки міг чути; потім, коли той зник і все стихло, він схилив, за звичкою, голову до плеча і повільним кроком пішов до свого збройового кабінету.
Цей кабінет був улюбленим покоєм короля; тут він вчився фехтування у Помпея[13] і поезії у Ронсара. Тут зібрана була велика колекція нападної і оборонної зброї, найкращої, яку можна було знайти. Отже, усі стіни були пообвішувані сокирами, щитами, списами, алебардами[14], пістолетами та мушкетонами[15], і того самого дня один славетний зброяр приніс йому чудову аркебузу[16], на дулі якої вибиті були сріблом чотири рядки, складені самим королем-поетом:
Щоб віру рятувати, я
І влучний і доладний;
На тих, хто ворог короля, —
І влучний і нещадний.
Карл IX, як ми сказали, увійшов до цього кабінету і, перш ніж зачинити головний вхід, яким увійшов туди, підняв килим, що маскував коридорчик до другої кімнати, де якась жінка навколішках перед надоєм молилася богу.
Рухався король тихо, кроки його, приглушені килимом, були такі нечутні, як кроки привиду, отже жінка, що стояла навколішках, не озирнулась і не перестала молитись. Карл з хвилину постояв, замислено дивлячись на неї.
Це була жінка років тридцяти чотирьох-п’яти, і сувору красу її підкреслювало вбрання селянки з околиць Ко. На ній був високий чепець — модний убор при французькому дворі за часів королеви Ізабелли Баварської; червоний корсаж її весь був вишитий золотом, як тепер корсажі у селянок з Неттуно та
