Королева Марго - Олександр Дюма

VI. Сплачений борг

Тепер, якщо читачеві цікаво довідатись, чому пана де Ла Моля не прийняв король Наварський, чому де Коконна не бачив пана де Гіза, і, нарешті, чому обидва вони, замість вечеряти в Луврі фазанами, куріпками та козулями, вдовольнилися в готелі „À la Belle-Étoile“ яєшнею з салом, нехай вернеться з нами до старого королівського палацу і піде слідом за Маргаритою Наварською, яку де Ла Моль упустив з очей при вході до великої галереї.

У той час, як Маргарита йшла вниз сходами, герцог де Гіз, з яким вона не бачилася з ночі свого одруження, був у кабінеті короля. Сходи, якими спускалась Маргарита, кінчались виходом. Кабінет, де був пан де Гіз, мав двері. І ці двері і вихід вели в коридор, а коридор — до покоїв королеви-матері Катерини де Медічі.

Катерина де Медічі була сама і сиділа коло стола, спершись ліктем на розгорнутий часословець, а голову поклавши на руку, ще й досі надзвичайно гарну, завдяки косметичним засобам флорентійця Рене, який виконував при королеві-матері подвійний обов’язок — парфумера і отруйника.

Удова Генріха II була в траурі, якого вона не скидала від смерті свого чоловіка. Тепер вона мала років п’ятдесят два-три і зберегла, завдяки свіжій повноті своїй, риси першої молодості. І покої і вбрання її мали Характер, відповідний до її вдовиного стану. Усе тут було темне: тканини, стіни, меблі. Тільки над балдахіном, що покривав королівське крісло, де в цю хвилину спала улюбленця королеви-матері — маленька левретка, подарованій зятем її Генріхом Наварським і названа міфологічним ім’ям Феби[28], — видно було живе зображення райдуги, а навколо неї девіз короля Франциска I грецькою мовою: „Фос ферей е де кай айтзен“, що означало: вона приносить світло і ясність.

Раптом, у хвилину, коли королева-мати, здавалось, заглиблена була в якусь думку, що викликала на її підведених карміном устах мляву і повну нерішучості усмішку, чоловік відчинив двері, підняв килим і, висунувши зза нього своє бліде обличчя, сказав:

— Справа погана.

Катерина підвела голову і пізнала герцога де Гіза.

— Як, погана? — відповіла вона. — Що хочете сказати ви, Генріх?

— Я хочу сказати, що король більше, ніж будь-коли, закоханий у своїх клятих гугенотів і що коли ми чекатимемо його дозволу на велику справу, ми прочекаємо ще довго, а може й довіку.

— Що трапилось? — спитала Катерина, зберігаючи звичайний спокій на своєму обличчі, якому вона так добре вміла, коли треба, надавати найпротилежніших виразів.

— А те, що тільки що, уже в двадцятий раз, я заговорив з його величністю, щоб довідатись, чи довго ще терпіти нам ті вихватки, які дозволяють собі з приводу поранення їх адмірала його одновірці.

— І що ж відповів вам мій син?

— Він відповів: „Пане герцог, народ має підозру на вас, що це з вашої вини зроблено замах на другого батька мого, адмірала; обороняйтесь, як хочете. Якщо мене образять, я обороню себе сам...“ — при цих словах він повернувся до мене спиною і пішов годувати своїх собак.

— І ви не зробили спроби затримати його?

— Зробив. Але він відповів мені тоном, який ви добре знаєте, глянувши на мене властивим тільки йому поглядом: „Пане герцог, мої собаки голодні, і заради людей я не примушу їх дожидатись...“ П£>це я й прийшов сповістити вас.

— І ви добре зробили, — сказала королева-мати.

— Але що ж робити?

— Спробувати останній спосіб.

— Хто ж його спробує?

— Я. Король сам?

— Ні. У нього де Таванн.

— Почекайте мене тут. Або краще йдіть за мною здалека.

Катерина підвелась і пішла до кімнати, де лежали на турецьких килимах та бархатних подушках улюблені хорти короля. На вроблених у стіну сідлах сиділо два чи три соколи і маленька соя, з якою Карл IX бавився, полюючи на пташок у садах Лувра та Тюїльрі, який тоді почали будувати.

Дорогою королева-мати зробила обличчя блідим і повним смутку і по щоці пустила останню чи, краще сказати, першу сльозу. Вона тихенько підійшла до Карла IX, що роздавав своїм собакам шматки паштету, нарізаного рівними порціями.

— Сину! — сказала Катерина з таким майстерно удаваним тремтінням у голосі, що король теж здригнувся.

— Що вам, пані? — сказав король, повертаючись швидко до неї.

— Я хочу, сину, — сказала Катерина, — прохати вас дозволити мені поїхати в якийсь ваш замок: мені однаково який, аби він був далеко від Парижа.

— Чого це, пані? — спитав Карл IX, пильно дивлячись на матір скляним своїм поглядом, який в певних випадках ставав проникливим.

— Бо щодня я зазнаю нових образ від гугенотів, ще сьогодні протестанти загрожували вам у вашому Луврі, і я не хочу більше бачити таких вихваток.

— Але, мамо, — сказав Карл IX переконливим тоном, — хотіли ж убити їхнього адмірала. Підлий вбивця вбив уже у цих бідолах відважного де Муї. Згинь життя моє, мамо, треба ж, щоб було правосуддя в моєму королівстві.

— О, не турбуйтесь, сину, — сказала Катерина, — правосуддя їм не забракне, бо коли ви їм відмовите, вони знайдуть його собі самі, помстившись сьогодні на де Гізі, завтра на мені, потім на вас.

— О, пані! — сказав Карл