Східний синдром - Юлія Ілюха

До зони АТО вони їхали кілька днів. У дорозі постійно ламалась техніка й бійці жартували, що своїм ходом вони добрались би значно швидше. Коли ж нарешті доїхали, небо не впало їм на голову снарядами з «Градів», «Акацій», «Піо­нів» та інших смертельних квіток, як те уявляв собі Вася.

Натомість вони побачили перелякане сіре містечко в Луганській області. Понівечені будинки, вибиті шибки, сліди від куль та осколків на деревах. Тихі, наче миші, діти, що бояться військових — і українських, і тих, з іншої сторони, бо коли вони зустрічаються, однаково несуть розруху й смерть. Погляди дорослих і плювки в спину, що пропікають ненавистю через однострій. Відсутність благ цивілізації, які починаєш цінувати лише тоді, коли вони зникають. Чиста вода, смачна їжа, теплий душ — за це тут готовий чорту душу продати.

Осінь була гарячою. Бійці вгризалися в суху землю, копаючи шанці навколо стратегічно важливого об’єкта. Піт, солоний, як і кров, що проливалась за цю твердь, стікав засмаглими обличчями й торсами.

— Братики, дайте водички, а то тепловий удар зараз трафить! — крикнув хтось, вганяючи лопату на повний штик.

— Де її тобі в сраці взяти, закінчилась! — буркнув огрядний дядько з вусами й волохатою, як у горили, спиною, буцаючи ногою порожню баклажку. — Товаришу старший сержант, осьо там я бачив колодязь, — він махнув рукою на захід, — хай хлопчики молодші збігають наберуть.

Старший сержант із позивним «Джексон», обпалений на сонці до стану вождя червоношкірих, був не проти.

— «Адвокат», «Турок» — вперед. Автомати тільки не забудьте, салаги. І під ноги дивимось на предмет розтяжок.

Макс із Васею з насолодою розігнули затерплі спини. Узяли по баклажці, начепили на голі торси розгрузки й автомати. Пішли, тримаючись протоптаної місцевими стежки. Колодязь на краю села був цілий, хоч кільця його глибоко покоцали осколки.

— Ти диви, навіть відро є, — зрадів Вася, смикаючи за ланцюг.

Відро глибоко шубовснуло.

— І вода! — облизнув пересохлі губи Макс.

«Адвокат» швидко закрутив ручку, й ось «Туркові» руки вже піймали цебро. Воно було холодне, наче з морозилки, зверху на поверхні мутнуватої води плавало кілька дрібних сухих листочків. Поставивши його на цямрину, Макс уже нахилився, щоб зробити ковток, як його зупинив жіночий крик.

— Стійте! Цю воду пити не можна!

Озирнулись на звук — порожньою вулицею до них біжить маленька на зріст жінка в камуфляжі.

Добігла швидко, засапана, штовхнула відро назад у колодязь. Воно лунко впало, вдаряючись об кільця.

— Е-е-е-е! Полегше! — обурився Вася.

— Цю воду пити не можна, — повторила, відкидаючи з лоба пасмо волосся.

— Що-о-о? — Макс поклав руку на автомат і скосив очі на жовто-блакитний прапорець на рукаві її футболки. — А ти хто взагалі така, щоб розпоряджатися?

— Точніше, можна, але тільки один раз. Отруїли кілька днів тому, — терпляче пояснила незнайомка, проігнорувавши друге запитання.

Вася присвиснув, за мить уявивши свою мученицьку, але нікчемну в очах оточення смерть.

— Так ви б хоч табличку поставили, а то потруяться всі к бісу!

— Так сьогодні знову ставили, місцеві знімають! — починала злитися маленька жінка. — Самі вони й так усе знають і не беруть, а якщо ми потруїмось — тільки раді будуть.

— Засипати б його, — кивнув на колодязь Максим.

Жінка пустила очі під лоба, демонструючи, як сильно їй потрібні поради двох незнайомих бовдурів з автоматами.

— Типу без вас ми до цього б не додумались! Сьогодні буде трактор і знесемо к чорту. А ви хто такі? — Вона, сама того не помітивши, стала в позу «руки в боки», наче сварлива жінка перед слабкодухим чоловіком.

Скептично дивлячись на неї зверху вниз, Макс назвав їхні позивні й бригаду: навіть якщо вона прийшла із сєпарської сторони, боятись такої дрібноти нічого — метр п’ятдесят, не більше.

— «Скеля», медслужба, — серйозно подала долоньку жінка. — І годі ржати, — відрубала, помітивши їхню реакцію, — хлопці заходились реготом.

Розділ 3. «Скеля»

Таня Ларіна невідривно дивилася у вікно потяга «Омськ — Москва», який довгим удавом повз промерзлою засніженою землею, і відігрівала задубілі пальці на склянці з гарячим чаєм. Коли вона час від час підносила склянку до губ, намагаючись зробити ковток, її зуби дрібно цокотіли об скло.

— Добряче ж ви перемерзли, дорогенька! — співчутливо вигукнув її сусід по купе — інтелігентний дідусь із сивою чуприною, хвацько закрученими вусами й борідкою клином, у своїх круглих окулярах схожий на лікаря царської доби.

Таня розгублено сфокусувала на ньому погляд, усміхнулась і кивнула, намагаючись уникнути розмови. Її руки тремтіли настільки, що склянку втримати вона вже не могла, тож поставила чай на столик, а руки склала на колінах, міцно зчепивши в замок. Знову втупилась у вікно.

— Вам, голубонько, чай не допоможе, — не вгавав дідусь, заохочений її поглядом, — добре, що я завжди маю при собі ось це. — Він дістав із внутрішньої кишені заширокого на нього двобортного піджака чималеньку блискучу фляжку. — Завжди ношу біля серця, — підморгнув Тані скельцями окулярів. — Найкращий вірменський коньяк на всі випадки життя. Давайте сюди вашу скляночку, будемо вас лікувати.

Вона хотіла було запротестувати й відмовитися, але втома та рівномірне похитування потяга відбирали здатність рухатись і говорити. Тому Таня просто підсунула склянку з чаєм до дідуся. Їй і справді не завадить трохи розтопити той лід, який холодними кристалами паралізував і скував її зсередини. Товариський сусід вправно відкрутив кришечку на фляжці й швидким рухом хлюпнув у її склянку.

— Ваше здоров’я, дорогесенька! — шанобливим жестом підняв фляжку й зробив кілька жадібних ковтків. — Пийте, пийте, а то ніякого чарівного ефекту не буде, як вистигне!

Таня, так само мовчки, знову піднесла склянку до вуст, вчепившись у неї, наче потопельник у кинуте йому рятівне коло. Закусила зубами, відчуваючи, як рот, горло, стравохід обпікає гарячий коньяк, розбавлений чаєм. Закашлялась — голосно, надсадно, до хрипу, розплескуючи чай зі склянки по столику, і коли дідусь кинувся стукати її по спині сухеньким кулаком, раптом засміялась, так само голосно. Обличчям уже котилися сльози, а вона ніяк не могла зупинитись — сміялась, аж реготала. Сусід облишив спроби її врятувати й спантеличено дивився на дівчину, мабуть, розмірковуючи, чи не навіжена вона часом. Та ж враз замовкла, затихла, немов не бажаючи виправдовувати ре­номе істерички, протяжно шморгнула носом і сьорбнула рештки чаю.

Тут, у потязі, що з кожною новою станцією наближав її до землі, з якою вона пов’язувала всі прийдешні надії, Таня відчула, як напруга, з якою вона жила роками, відпускає її, випаровується з кожної клітинки й молекули її тіла. Позаду, на коліях, що прудконогими зайцями вистрибували з-під хвоста поїзда, вона залишала Омськ — свій біль, свій страх, свій відчай, свій морозний засніжений грудневий Єгипет, виходу з якого вона шукала так довго й затято.

— А давайте ще по п’ятдесят? — усміхнулася принишклому дідусеві.

Той знову ожив, почав сипати словами, як березень останнім снігом, але Таня його не слухала, лише розтягувала губи в усмішці, що з кожним новим ковтком коньяку ставала дедалі впевненішою