Східний синдром - Юлія Ілюха

Найбільшим здивування для Максима стало те, що більшість його донецьких знайомих, начебто недурних, освічених людей різного віку й статків — від студентів до пенсіонерів, майже одноголосно кляли Європу, у якій ніколи не були, і співали осанну Росії. Він, який трохи побачив широкого світу, ніяк не міг цього зрозуміти. Це було схоже на дитячий страх незнайомої темної кімнати, в яку треба уві­йти й увімкнути освітлення, щоб побачити, яка вона простора, світла і як багато в ній іграшок на всі смаки.

— Довбані піндоси, знову заварили кашу! Мріють захопити нас зі своїм Євросоюзом і зробити сировинною базою. Вважай, колонією. Будуть сюди звозити всякий шлак і труїти нас, поки не здохнемо, — на повному серйозі сказав Максу сусід Коля — пузатий власник кількох продуктових магазинів і точок на ринку, коли зранку вони разом прогрівали свої нахололі за ніч машини.

— Так піндоси — це ж американці, яким боком вони до Євросоюзу? — змітаючи сніг із лобового скла свого «туксона», Максим спробував вказати Колі на алогічність його спічу.

— Та яка різниця! — роздратовано махнув той рукою. — Усі вони одним миром мазані. Ми, слов’яни, маємо триматися разом проти них. А хто наш найперший друг і спільник? Росія-матінка! Вона, ріднесенька, вона. Фашистів у сорок п’ятому перемогли і піндосів переможемо. Стопудово переможемо! — Сусід гучно увімкнув у своєму «лексусі» радіо «Шансон» і помчав перевіряти торгові точки.

Коли за календарем почалася формальна весна, Максим заборонив Олі самій виходити в центр. Уже пролилася кров першої жертви, вже розривалися від криків «Росія» і «Фашизм не пройдьот» горлянки сотень спортивних молодиків із битками, вже над Донецькою ОДА майоріли російський триколор і прапор існуючої в уяві її адептів ДНР, уже «камази» з озброєними «ополченцями» намотували на колеса донецькі вулиці, а вона ніяк не хотіла вірити, що почалося щось страшне й невідворотне.

— Та годі вже, Максе, скоро все заспокоїться, — переконувала вона майбутнього чоловіка. — Це ж Донбас, тут по­стій­но якісь містечкові заворушення. То шахтарі касками гримають, то ще щось. Пограються трохи — і розженуть їх нафіг.

— Ага, як у Криму розженуть, — контратакував той. — Олю, отямся — вулицями ходять озброєні люди! Треба валити звідси, і то якнайшвидше. Валити з цього дебільного міста, з цієї кінченої країни. Розумієш — валити! Без варіантів. Тому що добром вся ця «заваруха» не закінчиться.

Оля лише усміхалась і переводила розмову на весілля. Мовляв, от стане законною дружиною, тоді й готова з ним їхати, летіти й пливти хоч на край світу.

Вилетіти з Донецька вони так і не встигли. Двадцять шостого травня Донецький аеропорт імені Cергія Прокоф’єва прийняв свій останній борт. Більше літаки там не літали — там свистіли кулі.

Того дня Макс зірвався з роботи й помчав додому. Його погнало туди ревище бойових літаків та шум вертольотів. Схоже, десь буде серйозний бій. Дорогою кляв себе за те, що досі силоміць не запакував Олю разом із її батьками в машину й не вивіз із цього проклятого міста. Треба було зробити це одразу після того референдуму навіжених, яких наче щойно випустили з сеансу групової терапії Кашпіровського — вони в нього сліпо вірили, але нікому з них він так і не допоміг. Так ні, він, бовдур, усе чекав, думав, що за кілька днів нічого страшного не скоїться — нічого, що б могло безповоротно змінити життя. Але дні химерним конструктором із дрібних невдач і вселенських потрясінь складалися в тижні, і з кожним тижнем надії на щасливе завершення цього театру абсурду ставало дедалі менше. Один шлях для відступу їм, схоже, вже відрізали — з району аеропорту чули­ся вибухи та йшов дим. Доведеться виїжджати автомобілем через блокпости. Нічого, прорвуться. Усе буде добре, заспокоював Максим сам себе.

Ще не доїхавши до свого під’їзду, помітив біля будинку чоловіків у камуфляжі, які намагалися вивантажити щось важке з кузова тентованої вантажівки. Як на лихо, у нього під вікнами. Зупинився подалі від них. Одразу неприємно стиснувся і занив шлунок. Поспіхом вийшов із машини, поки вони його не помітили, сховав ключі в потаємну кишеню сумки. Двір наче вимер — жодної живої душі, хоча зазвичай у цей час на майданчику повно дітей із мамашками. Видно, всі поприлипали до вікон і спостерігають за ними крізь фіранки. З полегшенням згадав, що Оля зараз не вдома — говорила, що їде на примірку сукні, повернеться ближче до вечора. Швидко рушив — голова нахилена, погляд у землю, тіло аж прозоре — намагався оминути неминуче. Пройшов їх, уже майже діставшись до кодових дверей, намацав рукою ключ у кишені джинсів, як його зупинив оклик.

— Ей, мужик!

Серце стукнуло об ребра так гучно, наче лопнула на бара­бані туго натягнута шкіра. Обернувся — сантиметр за сантиметром, як у сповільненій зйомці.

— Ви мені?

— Тєбє, тєбє. — На Максима дивився рудобородий «ополченець» із цигаркою в зубах. У нього було рябе, пооране шрамами від підліткових віспин обличчя й нетутешній, ворожий акцент. — Сюда іді. Ти с етого дома?

Він невизначено кивнув, спостерігаючи, як вільна від кури­ва рука рудого стискає рукоять автомата, який висить у нього на грудях. Підійшов ближче, уникаючи дивитися в очі.

— Гдє виход на кришу, знаєш? — спитав автоматник і видихнув Максу в обличчя димом, перекотивши цигарку в інший кут рота.

— Ну знаю. — Під поглядами озброєних людей переступав із ноги на ногу.

— Давай, подхвативай, как раз тєбя ждалі, чтоб донєс­ті. — Рудобородий показав дулом автомата в глиб кузова.

— Що? — не зрозумів Макс.

— Пулємьот бєрі! — Автоматник штовхнув його до вантажівки. — В зуби і потащіл.

— Хлопці, ви чого, тут же люди живуть! — Максимове здивування перемогло страх і вирвалося назовні. — Який нафіг кулемет? Тут дітей повний двір!

— Та мнє похєр! — визвірився рудий. — Сільно умний, сука, да? Нє уважаєш народноє ополчєніє Донбаса? Так ми тєбя сєйчас научім нас любіть і уважать! — Він викинув недопалок, сплюнув і на мить відвернувся. А потім з усієї сили ударив Макса в живіт.

Той одразу зігнувся, переломився навпіл. «Ополченець» повалив його на землю, садонув носком берця в голову, яку Максим не встиг затулити руками.

— Чьо стоїм?! Помогайтє! — крикнув до своїх.

Налетіли всі разом, довго били ногами. Потім підняли, вже закривавленого, всадовили на лавку. Обшукали, витягли гаманець і мобільний. Рудий у сумці знайшов ключі від машини й зрадів.

— О, братішкі, похоже, ми сєводня станєм владєль­цамі класной тачкі! Ану, дєтка, покажись. — Він натиснув на кнопку сигналізації. Машина привітно писнула. — О-о-о-о, зашибісь, ето «туксончік»! Спасібо тєбє, мужик, за подарок! — Притримав за сорочку Макса, що завалювався на лавці, випльовуючи власні зуби. — А ето тєбє от нас подарочєк — прощальний, чтоб ти нє думал, что ополчєнци Донбаса нє умєют благодаріть. Получі — распішись! — Рудобородий замахнувся і вдарив його в скроню прикладом автомата, розітнувши її до кістки.

Максим звалився на асфальт і відключився. Рудий сів за кермо його «туксона», туди ж завантажилось ще двоє «ополченців». Четвертий завів двигун «камаза», і колоною вони виїхали з двору, з радості від надбання дорогого авто забувши про те, що хотіли робити з кулеметом.

Якийсь