Східний синдром - Юлія Ілюха

Максим задихався від цих слів, що били в нутрощі сильніше за удари важких берців, добивали його влучніше, ніж приклади автоматів. Але разом із відчуттям бездонного горя прийшло полегшення — ну от і все. Високовольтна напруга останніх тижнів спопелила всі відчуття. Надії — немає. Віри — немає. Нічого немає. Бо Олі — немає. Є лише сліпа лють. Хотів кричати, бити, трощити, різати, вбивати. Але вже не мав на це сил. Зараз не мав. Стиснув кулаки, стримано попрощався й вибіг сходами в ніч.

— Ох… куди ж ти проти ночі? Зачекай! — кричала йому з тамбура тітка, але Макс не озирнувся.

Зайшов до першого ж генделика, який трапився йому на шляху, замовив горілки і якусь закуску. Горлечко пляшки дрібно цокотіло об чарку в його тремтячих руках. Пив перехильцем, одна за одною, не закушуючи, але чомусь хміль його не брав. Тоді вийшов на вулицю, в обійми липкого червневого мороку. Втупив погляд у небо, шукав очима зорі — десь там, серед них, сяє і його Оля зараз, але з міста не видно було жодної, над головою — лише напнута цирковим шатром чорнично-фіолетова каламуть. За будь-що хотів побачити її, реінкарновану в небі, холодну, далеку, але рідну навіки, і навіки тепер — чужу.

Знову викликав таксі, наказав везти за місто. Водій відмо­вився, вчувши запах алкоголю. Максим довго переконував, що він не п’яний, а якщо і п’яний, то не буйний, і зрештою той плюнув і, загнувши грабіжницький тариф, повіз його кудись у поля. Там він нарешті побачив у небі свою Олю — вона пульсувала всім своїм зірковим тілом і підморгувала йому, втішаючи, і він нарешті заплакав. Від пахощів гречаного квіту паморочилась голова, співали цвіркуни, а Максим стояв навколішки, дряпав руками суху теп­лу землю і ридав, розмазуючи обличчям змішані з чорноземом сльози.

Над ранок той же таксист відвіз Макса в дешевий готель, схожий на гуртожиток. У прокуреному обідраному номері зі старими радянськими меблями на скрипучому ліжку з відламаними бильцями він проспав цілий день і всю наступну ніч. Прокинувся, коли надворі почало сіріти. Увімкнув світло, розігнавши всіх аборигенів-тарганів. Подивився на своє відображення у маленькому дзеркалі на стіні біля дверей — почорнілий чоловік із багровими рубцями та глибокими зморшками. За цей місяць він постарів років на десять. Здавалося, він навіть став нижчим на зріст — горе пригинало його до землі, горбило спину. Відчай, безкрайній, як Середземне море, яке так любила Оля, наповнив його тіло по вінця. Весь світ знову був відкритий перед ним, але нікуди було їхати. Без Олі широкий світ став порожнім. Максима накрила така пекуча самотність, якої він ще ніко­ли в житті не знав. Тепер він, чоловік, який втратив усе, буде жити, щоб помститися.

Це рішення прийшло само собою, як весна приходить після затяжної зими — крок за кроком, але безальтернативно, бо такий закон природи. Якщо придумані людьми правила співіснування вже не діяли, моральний імператив у Максовій голові говорив йому про помсту. Без неї все подальше життя втрачало сенс, перетворювалось на вегетативний шлях до смерті. Узявши свій нехитрий скарб, він вийшов із готелю, попередньо погугливши адресу військкомату.

  ***

У військкоматі йому довго морочили голову — не хотіли брати через донецьку прописку. Але день у день він уперто ходив кабінетами й відповідав на ті самі запитання казенних чоловіків у формі. Зрештою, його таки взяли, намагаючись залатати ним хоч одну дірку в плані мобілізації, яка катастрофічно зривалася. Так Макс опинився в «учебці» під Харковом разом із сотнями таких, як він, непристосованих до війни чоловіків. Дехто прийшов сюди добровільно — і таких, що проміняли влаштоване життя на холодний автомат, тут поважали. Багато було й тих, кому не вистачило часу сховатися чи грошей відмазатися від служби. Ще кілька місяців тому Максим був би на їхньому боці, та й зараз би залишався там, якби Оля була жива. Але нині війна, на яку він рвався свідомо, стала його нав’язливою ідеєю. Як маніяк протягом днів і тижнів стежить за обраною жертвою, так і він кожну вільну хвилину липнув до планшета, читаючи звідти новини. Поза війною, поза помстою, яку узаконювала навіть Біблія принципом таліону — «око за око, зуб за зуб», — він уже не бачив собі місця в світі, де не було Олі.

В «учебці» під час першого знайомства мобілізованих і добровольців зайшла мова про причини, які виштовхнули їх сюди з мирного життя. Максим був скупим на слова — коротко кинув лише, що буде голими руками душити тих, хто зруйнував йому життя. Після цього здружився з Василем Супрунчиком — хлопцем із Рівного, який попри те, що вже давно жив у Харкові, продовжував говорити українською, часом користуючись такими смішними словами, що Максим жодного разу в житті їх не чув. Йому дивно було зустріти тут українську мову, якої він від живої людини не чув із часів на­вчання в університеті. Пробував говорити сам, навіть вивчив напам’ять слова гімну, ставши об’єктом Васиних кпинів — мовляв, тепер Макс щоранку співатиме для них замість ­будильника. Самому ж йому будильник і не був потрібен — спав погано, до ранку крутився в наметі на незручній розкладачці. Щоночі приходила Оля. Мовчала, гладила кінчиками пальців його шрами й тихо йшла геть. Часом, чистячи автомат, думав, що божеволіє. Сходив до місцевого храму, розказав про Олю священикові. Той навчив молитися. Перед сном промовляв слова молитви так палко, наче юний семінарист, і стискав у долоні освячений хрестик.

Разом із Васею Макса записали в роту снайперів. Стріляли з «есведешок» без оптики патронами, які видавали їм знехотя і поштучно, наче коштовності, звикали називати один одного не іменами, а позивними. Василь став «Адвокатом», на якого й вивчився на цивілці, а до Максима після розповідей про його колишнє закордонне життя приліпився позивний «Турок». Обидва нудилися в «учебці», де крім як аватарити робити більше було нічого, і обидва рвалися в АТО, яке їм здавалося ковтком кисню у вакуумі спекотного літа. Макс горів убивати задля помсти, а Вася знову відчув поклик крові материних предків, які понад півстоліття тому ховалися в криївках і били москалів, відстоюючи право України на існування.

У кінці серпня вдарив Іловайськ. Колона бійців їхньої бригади була розбита, навіть не доїхавши до нього. Ті, хто звідти повернулися, воювати більше не хотіли. Розповідали, як ночами виходили, орієнтуючись по зірках, переступаючи через трупи. Макс слухав і все більше курив.

Вересневого вечора вони з Васею сиділи на полігоні, мовчки затягуючись гірким димом синього «Бонда». Земля дрижала і йшла хвилями, від гучних вибухів закладало вуха, якщо вони не встигали вчасно широко відкрити роти, — поряд тривала артпідготовка, били «саушки».

— Пацани ж навіть не доїхали, хана їм настала прямо в дорозі. Оце найгірше. Здохнути не в бою, а під якимсь кущем, — похмуро сказав Вася, коли «саушки» відстрілялись, зім’яв пальцями бичок й одразу запалив другу.

— Чому бути, того не оминути, — філософськи відповів Макс. — Мені вже все одно, ти ж знаєш. Хоча живим, звісно, доїхати хочеться.