Східний синдром - Юлія Ілюха

— Та що ви, який заміж?! — злякалась Таня. — Не треба мені ніяких мужиків, одні проблеми від них. Надивилась уже, не хочу. Краще самій — проблем менше, — виправдовувалась, не бажаючи зізнатися навіть самій собі в бажанні розділити на двох свою самотність.

— Дитина ти ще, зовсім дитина! От дивлюсь на тебе весь час, що ми знайомі, й думаю: чого в тебе досі нікого нема? З мужиком воно завжди простіше молодій дівці жити, ніж самій, — наполягала Комета. — А знаєш що?! Давай-но я тебе з нашим Сергієм познайомлю! Він не якийсь малолітка, а дорослий хлопець, офіцер, уже капітан, мабуть. Одружуватись йому давно пора, тільки не щастить йому щось із дівчатами…

— Та що ви, Комето Павлівно! — перебила вже не на жарт перелякана Таня й поклала на тарілку бутерброд. — І не думайте, нікого мені не треба! Піду я, до іспитів треба готуватися, — швидко схопила сумку й вибігла з мага­зинчика.

До темряви вона тинялася містом. Слова Комети не давали спокою. Таня прокручувала їх у голові, як колись у дитинстві, що було в неї до вітчима, мама в темряві крутила їй доб­рі діафільми про любов, дружбу та взаємодопомогу. Вони розбудили в ній забуте «тетяноларінське» відчуття очікування любові, яке так хвилювало душу й тіло, але лякало мозок. Усі ті зацікавлені погляди, неначе мимовільні, але сплановані доторки, жарти на межі й уже зовсім відверті пропозиції тривожили Таню, викликаючи спогад про важкість віт­чимової руки та синці на материному обличчі, але водночас вони відгукувались десь усередині приємним тремтінням. Вона переконувала себе, що чоловіки для неї — закрита тема, її непорушне табу, і злилась, що сама не вірить у це.

Відчайдушно-інфантильно мріялося триматися за міцну чоловічу руку, яка не вдарить, а захистить, яка нестиме теп­ло, а не страх, яка закриє її від усіх негараздів світу. Своїм героєм вона бачила не ровесника — усі вони здавались їй порожніми, як горілчані пляшки після пиятики в материній квартирі, і ненадійними. Їй подобались — якщо можна описати словом «подобались» дивну суміш страху, огиди й зацікавлення, яка жила в Тані, — старші чоловіки. Ті, в яких дещо в житті було вже позаду, але багато чого ще попереду. У них вона вбачала досвід, силу, мудрість, можливості, які разом цеглинка за цеглинкою могли скластися в стіну, за якою був нарешті спокій і життя без болю, морального та фізичного.

За тиждень Таня забула цю розмову. Пробувала старанно готуватись до іспитів, але ця місія була майже нездійсненна: двічі їй довелося втікати з дому й проситися переночувати в підсобці в Комети, коли вітчим із матір’ю влаштовували вечірню гульню з традиційним мордобоєм на десерт. Тому, коли Комета запросила її до себе в гості, чого раніше ніколи не робила, вона нічого не запідозрила, а навіть зраділа. Проте обережно перепитала, чи не буде там чоловіків — знала, що її благодійниця часто міняє молоденьких коханців, які зліталися на сяйво її пристойних статків. Та запевнила, що черговий альфонс їй уже набрид, тепер вона готова лише до серйозних стосунків і радить Тані прислухатися до її багатого любовного досвіду.

— Прийдеш — навчу, де знайти хорошого мужика. Самця! — підморгнула їй Комета.

Шляхи пошуку самців Таню не надто цікавили, але довіра й дружба багатої досвідченої жінки їй лестила, тому вона вишмигнула з ненависної квартири, де залишились тверезі, а від того й злі одне на одного й на весь світ мати з вітчимом, і пірнула в раптово теплий, наче розтале морозиво, червневий день.

Комета жила в престижному новому будинку недалеко від Театральної площі. Таня аж прицмокнула язиком, побачивши його, і зі злістю подумала, що сама в такому навряд чи колись житиме. Консьєржка на вході зміряла її беземоційним поглядом і запитала, до кого вона. Відповіла, побачила здивування й зневагу в очах жінки — мабуть, та вирішила, що Комета після молодих хлопчиків перейшла на зовсім юних дівчаток. Піднялася на потрібний сьомий поверх величезним чистим ліфтом, у якому відчутно пахло миючими засобами, і натиснула кнопку дзвінка поряд із коричневими броньованими дверима.

— Привіт! — Комета відчинила блискавично, наче чатувала в коридорі. Її широке обличчя всміхалося всіма трьома підборіддями, а тренований Танин нюх одразу відчув ледве вловимий запах алкоголю. — Заходь-заходь, не стій на порозі. — Вона діловито вхопила дівчину за плече й заштовхнула в квартиру.

Перше, що Тані спало на очі, — це взуття. Поряд із яскравою армадою жіночих босоніжок і шльопанців стояло щось чорне й чужорідне. Чоловіче. Уже пізніше вона ді­зналася, що таке взуття зі шнурівкою зветься «берці». У той момент це для неї були просто черевики, що означали присутність чужого чоловіка в цій чужій квартирі.

— Якщо у вас гості, я краще піду. — Уже боса, Таня напружено вклякла біля дверей, наче нещасна Лотова дружина за воротами Содому.

— Та не переживай ти так, племінник зайшов, я тобі про нього розповідала. — Власниця квартири підхопила дівчину під руку й волоком потягла в глиб помешкання, поки та не отямилась, щоб дати драпака.

У залитій сонцем кімнаті напроти розчахнутого французького вікна на білому шкіряному дивані сидів великий дорослий чоловік у військовій формі. Нахиливши голову, безшумно й ретельно він щось розмішував ложечкою у крихітній чашці, що стояла перед ним на скляному журнальному столику. З-під столика виглядали ноги в чорних шкарпетках, і Таня раптом помітила, що на правій просвічує дірка якраз на великому пальці. У своєму камуфляжі й діря­вих шкарпетках у цій дорого мебльованій і декорованій квартирі чоловік здавався ще більш чужорідним елементом, ніж вона сама. Коли вона вже пропалила поглядом його одяг у кількох місцях, він підняв очі від чашки й подивився на неї.

Раніше Таня часто фантазувала, що відчує, коли вперше закохається. Переважно це були позбавлені реальності мрії про метеликів у животі чи тепло й світло, раптово розлиті всім тілом. Але натомість вона відчула біль, неначе від сильного удару струмом. Так було, коли вона якось поставила мокру каструлю на ввімкнену електроплитку. Тілом пройшла судома, яку відчула навіть Комета, котра досі тримала гостю під лікоть. Не відводячи погляду, вона стояла на ногах, але немов провалювалась у м’який вир прозорих очей незнайомого чоловіка — у вир, де не було дна. Він тримав її, як липка павутина тримає комашню, як снайпер тримає на мушці жертву через оптичний приціл — міцно, невідворотно. І шансів урятуватися від кохання, яке накрило її потужною хвилею, у Тані вже не було.

— Серьожо, а це наша Танюшка, про яку я тобі розповідала, — підштовхнула її до дивана Комета, від чого Таня аж вперлася колінами в скло столика, а її груди опинилися на рівні очей чоловіка. — Гарна дівчинка, цілеспрямована, прямо як ти.

Серьожа поставив чашку й ковзнув її тілом важким погля­дом з-під широких брів із майже дівчачим вигином. Зупи­нився на двох півкулях, що натягували тканину найкращої — парадної — Таниної футболки. Дівчина інстинктивно закрилася, обхопила себе руками, зробила крок назад, упершись у пишний бюст Комети, як стояла позаду. А потім Таня розізлилась: якого біса він її так розглядає, немов товар на вітрині, вибираючи, купувати його чи ні? Розправила плечі, сердито