Східний синдром - Юлія Ілюха

у зверненому на його шрами погляді біловусого діда, що читав газету в парку на лавці, в різких, наче рубаних, рухах продавчині морозива, в запаху спрацьованого бензину від «камаза» з камуфльованим тентом, у плювках і недопалках на асфальті, залишених «ополченцями», що йшли містом, брязкаючи автоматами.

У квартиру зайшов не роззуваючись. Там — задуха та сліди швидких зборів. Розкидані речі, залишки їжі на тарілках у раковині, двотижневий сірий пил на темних меблях. Квіти на підвіконнях засохли, перетворившись на рослини-мумії. На автовідповідачі — кілька повідомлень, але жодного від Олі чи Андрія. Розчахнув вікна, випив води. Подзвонив матері, яку ще з лікарні проінструктував виїжджати потягом на велику землю. Усе добре, вони з сестрою вже тиждень жили в Дніпропетровську в материної інститутської подруги. Дзвонити більше нікому — ніхто з його донецьких знайомих про Олю нічого нового не чув. Витягнув із шухляди валізу, придбану ще за стамбульських часів, сяк-так поскидав речі, якесь сухе печиво, консерви, всередину запхав планшет. Потім сходив у банк, зняв із карти трохи грошей — достатньо, щоб вистачило на дорогу та тиждень існування у чужому місті, але не настільки багато, щоб за цю суму могли вбити. Удома розламав і викинув у смітник банківські картки. Ось і все. Вийшов, не озирнувшись, зачепився сумкою за ручку дверей, наче квартира не хотіла відпускати його. Зачинив важкі двері, якусь мить дивився на ключ, думаючи, що з ним робити, — знав, що сюди вже ніколи не повернеться, але потім поклав у кишеню джинсів. Тепер у нього не було нічого, крім надії, що Оля змогла дістатися до Харкова.

З території, названої ДНР, на українську землю ще ходили потяги, але квитків не було взагалі — ні в касах, ні в перекупників. Усюди люди з сумками та валізами, зі злими стурбованими обличчями. Максим повештався вокзалом і пішов шукати автобус. Виявилось, що на нього треба було записуватись за кілька днів і займати чергу ще вночі, але помножений на десять тариф допоміг водієві знайти рішення — посадити Макса на службовому сидінні. Довго не могли рушити, у салоні було жарко, плакали діти, матюкались чоловіки. Зрештою виїхали, і Макс навіть задрімав, відключився від двотижневого виснаження. Прокинувся від того, що автобус зупинився. Глипнув очима через лобове скло — попереду блокпост із прапором ДНР.

— Чоловіки — на вихід! — крикнув хтось російською від дверей за спиною.

Озирнувся — прозорі гострі очі, камуфляж, георгіївська стрічка, порух дула автомата. Якась жінка почала голосити. Дехто з чоловіків встав, хтось залишився сидіти на місці.

— Я повторюю: чоловіки — на вихід! — автоматник починав сердитися.

Максим встав на ватяні ноги, здерев’янілими руками взяв валізу. Протиснувся біля «ополченця», який так і стояв на вході. Коли всі чоловіки вийшли — похмурі, з очима биків, яких ведуть на бійню, — перед ними став високий, чисто поголений чоловік з офіцерською виправкою, але без личок.

— Мужики, я сподіваюсь, серед вас нема боягузів і зрадників ДНР? Бачу, що нема, тому зараз всі дружно відправляються копати окопи для захисту нашої молодої республіки від київської хунти, — без передмов почав він. — Ті, хто працюватиме погано, переїдуть у місця, де вас навчать люби­ти свою донецьку батьківщину. Хто працюватиме старанно — через кілька днів підуть додому, якщо не виявлять бажання записатись у лави ополчення. Усім все зрозуміло? Тоді чого стоїмо, вперед, арбайтен!

Чоловіки, зігнувши спини й проковтнувши невимовлені прокляття, побрели розбирати лопати. Максим ішов останній, шкандибаючи.

— Гей, ти, стій! — гукнув до нього чоловік, який віддавав накази. — Сюди підійди. Це що в тебе за псоріаз? — спитав, показуючи на свіжі шрами на голові та обличчі Макса.

— В аварію потрапив, — збрехав той. — Тільки вчора з лікарні виписався, їду в Харків на операцію.

— Довідку покажи.

Швидко глянув у папірець, віддав назад.

— Ну добре, вали звідси. Вільний. Лікуйся, мужик. Батьківщині потрібні здорові солдати, — сказав чи то жартома, чи цілком серйозно.

— Спасибі… — відповів розгублено, відчуваючи дивну суміш радості й приниження, і пішов у автобус, знаючи, що спину за мить пектимуть погляди тих, кого примусили залишитись.

Решту шляху до Харкова сидів, як на голках. Усередині наростало гаряче щемливе нетерпіння. Весь цей час, що минув після від’їзду Олі, ці наповнені надією та страхом секунди, хвилини, години, дні, тижні він гнав від себе погані думки, як священик молитвою проганяє нечисту силу. Щодня моделював в уяві різні ситуації: то в неї відібрали телефон «ополченці», то вона загубила його новий номер, то просто «накрився» зв’язок і не змогла додзвонитись в окупований Донецьк. Удавав, що сам собі вірить, але десь між шлунком та печінкою народжувалось щось чорне й страшне, і повз­ло, ширилось, наче метастази, дедалі вище й вище, до серця, і захоплювало мозок. Він намагався уявляти, як саме Оля відчинить йому двері, кинеться на шию, стисне його неголені щоки своїми худими, аж прозорими пальцями, але картинка виходила штучною, немов дешевий мексиканський серіал із картонними декораціями. Саме в дорозі почало приходити розуміння, що Олі, його Олі, більше не буде. Сліпа віра в те, що життя і всі боги всесвіту не можуть відібрати її в нього, залишилася в окупованому Донецьку. Максим стискав долонями скроні з червоними кривими рубцями й готувався почути те, що й так вже знав.

Йому не треба було звірятися з папірцем, на якому Оля власноруч написала харківську адресу тітки, — він вивчив кожну букву напам’ять. Знайшов в інтернеті в планшеті номер місцевої служби таксі, викликав машину. Поки авто петляло вулицями, сидів, піднявши плечі й похнюпивши голову, і судомно стискав переплетені пальці рук.

— Приїхали, — нарешті водій зупинився й кивнув у бік типової панельної багатоповерхівки.

Макс відрахував гроші, помітивши, як дрібно дрижать у нього руки. Таксист одразу газонув, на прощання чмихнувши ядучим димом йому в обличчя. Потрібний під’їзд був без домофону, ще на старій кнопково-кодовій системі, і Максим не з першого разу зміг потрапити у відполіровані до блиску сотнями тисяч натискань кнопки. Піднімався пішки, поверх за поверхом долаючи свій шлях на Голгофу.

Фарбовані синім дерев’яні двері тамбура на останньому дев’ятому поверсі. Дві однакові — родом ще з СРСР — кнопки дзвінка з різними цифрами. Язик пересох, пуль­сують скроні. Серце б’ється об ребра суїцидальною пташкою. Коротка трель — «дзинь-дзинь» — і в тамбурі вже чутно чиєсь вовтузіння.

— Хто? — питає глухий жіночий голос.

— Я чоловік Олі Братченко, — захрипло відповів.

За синіми дверима стало тихо. Клацнув замок, і вони відчинились, обдавши Максима запахом чогось смачно смаже­ного. На порозі стояла жінка за п’ятдесят у кокетливому картатому халаті до колін і з дівчачим хвостиком поріділого блондинистого волосся на тім’ї. На її обличчі без перекладача читалася болісна розгубленість.

— Оля мала приїхати до вас. Вона приїхала?

Жінка мовчала й смикала пояс халата. Він кричав:

— Вона приїхала? Чому ви мовчите?

Вона похитала головою. З очей просочилися сльози, лягли на щоки, залишаючи за собою лискучі вологі доріжки.

— Заходь…

У тісній від засилля полірованих меблів квартирі, де витали запахи смаженої картоплі та м’яса, жінка, яку звали Ніною Олегівною, уривками розповідала, охкаючи й хапаючись за серце. Розстріляли. «Ополченці». Усіх чотирьох.