Східний синдром - Юлія Ілюха

Максим з Олею терміново вилетіли в Україну, щоб встигнути на похорон. У літаку він все згадував розмову, коли батько без крику та істерик показав йому напрям, у якому він продовжував рухатись і зараз. Прокручував її в голові знову і знову, шкодуючи, що так і не подякував батькові за неї, коли подорослішав. Лише зараз, коли той уже лежав у труні за тисячі кілометрів, Макс зрозумів, наскільки важливим був для нього батько. Гостре відчуття втрати стискало серце тугими лещатами, а очі плакали самі собою. Оля сиділа поруч і не говорила зайвих слів, міцно тримаючи холодну Максову руку у своїй, гарячій, наче мартенівська піч рідного Донбасу.

Уже вдома, стоячи в квартирі, де він виріс, перед батьковою домовиною, Максим відчув космічну втому. Пустку в його грудях могла заповнити лише любов. Він пошукав її поглядом — Оля тихенько примостилася на дивані. Поряд сиділи його враз постаріла на десять років мати в чорній гіпюровій хустці та сестра з опухлими очима й червоним носом.

— Батьку, давно збирався познайомити тебе зі своєю нареченою, — проказав надломленим голосом. Слова звучали пафосно й неприродно, немов у дешевому американському кіно. — Ось привіз. Знайомся… Вибач, що так пізно…

Мати заплакала сухими очима. Сестра зайшлася в риданнях. Оля обняла їх обома руками, немов мангрове дерево покрученим корінням, шукаючи опори в солоній воді чужих сліз.

З її батьками Макс познайомився на кладовищі. Вони виявились значно старшими, ніж він їх уявляв, — Оля не акцентувала, що була пізньою дитиною. Старенька мати мала геть розгублений вигляд, і батько-діабетик весь час турботливо притримував її за лікоть. Максим зловив себе на думці, що невдовзі хтось із них теж може померти й настане його черга втішати згорьовану кохану.

За тиждень після похорону Шилова-старшого вони повернулися в Стамбул. Життя знову потекло стрімким гірським потоком: затори, робота, нерви, зустрічі, вечори та вихідні на двох. Коли Оля подзвонила Максу на роботу ­серед білого дня, що робила лише у форс-мажорних випадках, він чомусь одразу подумав, що щось трапилося з її батьками. Вона не плакала, що вже було хорошим знаком. Тихим голосом повідомила, що батькові ампутували ногу і вона першим же літаком повертається в Україну. Його не чекатиме, на це нема часу.

— Він буде жити? — на нервах бовкнув найбезглуздіше, що зараз можна було запитати в доньки про хворого батька.

— Звичайно, що за дурне питання! — розізлилася Оля. — Після прильоту наберу.

Дзвінок від неї пролунав тільки наступного дня. Максим якраз був на роботі. З голосу зрозумів, що все виявилося гірше, ніж вона очікувала. Запропонував і собі прилетіти, щоб узяти на себе вирішення неприємних лікарняних питань. Відмовилася, сказала, щоб не турбувався. Вона дочекається, поки батькові стане краще, і тоді одразу повернеться. Місяць, не більше.

Але Оля не повернулася ні через місяць, ні через два, хіба що годувала його новими й новими обіцянками. Ось батько опанує інвалідний візок, ось вона найме йому доглядальницю, ось мати, яка теж занедужала, оклигає і тоді… Максим потроху дурів без неї. Розмови в скайпі вже не рятували — спочатку щовечірні, вони рідшали та міліли, як зневоднений від посухи струмок. Макс відчував, як із кожним днем нарізно вони віддаляються одне від одного. Психонув, коли вона цілий тиждень ігнорувала його скайп-дзвінки, — узяв два тижні відпустки, полетів, не попередивши. Уже після прильоту повідомив їй. Відповіла нервово та втомлено, навіть не зраділа, проте назвала адресу, куди їхати. Мчав на таксі з величезним букетом її улюблених дрібних рожевих троянд і пляшкою бордо, шкодуючи, що не встиг — і не додумався вчасно — купити обручку.

Коли Оля відчинила двері квартири в типовій обдертій багато­поверхівці в середмісті Донецька, зрозумів, чому вони говорили лише пізно ввечері, у тьмяному світлі торшера, яке додавало розмовам інтимності, але приховувало важливе. Це була вже не та гаряча брюнетка з розкішними губами на червоній «хонді», а втомлена жінка з фіолетовими колами під запалими очима. Притислась до нього прямо на порозі, беззвучно розревілась. Потім провела Макса на кухню, дочекалась, поки він відкоркує вино, й одразу перехильцем випила келих. Бічним зором він помітив біля сміттєвого відра кілька порожніх пляшок з-під пива й коньяку. У сусідній кімнаті гучно розмовляв із її батьками телевізор.

Вони не бачилися тільки два місяці, а сиділи за столом, встеленим старомодною картатою скатертиною, мов незнайомці. За час, прожитий нарізно, відвикли одне від одного, перестали відчувати та вгадувати слова, які ще не були вимовлені. Жоден не знав, як почати розмову, яка віщувала бути вирішальною для їхніх стосунків. Нарешті Максим згадав про квіти, загорнуті від морозу двома шарами дизайнерського паперу. Покинуті, вони лежали біля його черевиків, з яких натекли дві дрібних калюжки талої води, схожі на скупі чоловічі сльози чи то щастя, чи то горя. Схопив букет, розірвав обгортку — троянди немов зраділи, вистромили з темниці пахучі рожеві голівки. Похапцем вручив його Олі, рвучко притиснув до себе разом із квітами. Вона знову плакала, цього разу вголос. Заходилась у риданнях, які намагалася задушити, запхати назад у горло, давлячись власною рукою. Макс почекав, поки вона трохи заспокоїться, сів на стілець разом із нею на колінах. Почав гладити по голові й монотонно колисати, як маленьку дитину, яка плаче не від горя, а щоб вивільнити емоції. Затиснув обличчя між долонями — і виціловував кожен його сантиметр, такого рідного й змарнілого. Нічого не питав, лишень мовчки обіймав. Сама все розкаже.

Оля відчайдушно шморгнула носом і витерла очі худими пальцями. Сіла на стілець напроти, ковтнула ще вина. Помовчала, збираючись чи то з думками, чи то з силами, щоб їх висловити.

— Я не повернусь, — сказала, як пекучою смолою припечатала.

— Усе так погано? — спитав, не вірячи почутому.

Кивнула.

— Дуже. І навіть гірше.

Дістала з пачки довгу тонку сигарету, закурила прямо на кухні. Помітила Максів здивований погляд.

— Почала курити. Важко…

Він клацнув запальничкою, задимів і собі. Сигарета була ментолова. Такі Максим терпіти не міг, але продовжував затягуватися, аби лиш зайняти час та руки.

Загасивши недопалок у попільничці, Оля піймала його погляд. Тримала, наче рибалка окуня на гачку, — твердо й рішуче. Вона вже опанувала себе і стала майже тією, стамбульською, яка посилала всіх у заторі під три чорти.

— Це кінець, Максе. Я не можу повернутись. І не вірю в любов на відстані, — повільно мовила, карбуючи кожне слово. — Тато на інвалідному візку, сам себе не обслужить. У квартирі ще сяк-так, а на вулицю спуститись — це цілий подвиг для нього і для мене. У ліфт візок не проходить, пандуса нема, на милицях — уже сили не ті. За той час, поки я тут, у дворі були тричі. Тричі. А мама… — Оля наче вдавилася цим словом, відвернулася, щоб знову не заплакати. — У мами прогресує